Газават. Володимир Худенко

      Заступник начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР

      РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

      Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.

      Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.

      Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.

      Та гайне з полів п’янкий літній вітер – внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.

      І вітер хитатиме трави. А десь на селі витимуть пси.

      А тоді поволі стане світати, і кривава зоря спалахне над руїнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустілого села, над покинутим піонерським табором в отім його тужливім сні липня.

      Соломія була проти цього місця, бо воно їй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли їй було ще років шість, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пізно ввечері і вигукав маму надвір. Там вони про щось довго гомоніли, а тоді, зайшовши в хату, накинули куртки і вдягли також Солю. За тим, як стемніло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого піонерського табору. Батько звернув на півдорозі й пішов спочатку обніжком через людські городи, а тоді стежкою через хащі – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животіла.

      В ті часи, в одну і ту ж пору вранці і ввечері, на все село зачинали гудіти доїльні апарати, і дівчинку це чогось завжди веселило – їй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував і розвалився.

      Так от – тоді вони втрьох зайшли на територію покинутого піонерського табору і пройшли по густих травах, по потрісканому засміченому асфальту тротуарів до будівлі кухні й столової. Тато з мамою за тим витаскали з приміщення важезний і здоровенний металевий стіл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, ніби як назирці, і їй було якось незатишно.

      Тоді вони вдвох із мамою тягли цей стіл додому по вулиці, а Соломія йшла слідом. Не дуже вже й ховались, бо час був пізній і ніде в хатах не світилось.

      – А чого треба ховатись? – спитала Соля в батьків. – Бо ми цей стіл вкрали?

      – Не вкрали, бо він нічий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…

      – Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.

      – А що їй казати? – впівголоса звернувся до неї батько.

      Мати мовчала.

      – А якщо нічиє, то за чим ховатись? – знов поцікавилась Соля, трохи боязко.

      – Щоб інші не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.

      Інші. Це Інші – от хто це. Інші нападуть на них з татом і мамою, і однімуть стіл, і взагалі – бозна, якого лиха можуть наробити оті таємничі Інші.

      То от хто, виявляється, чатував на неї там, коло гойдалок, в липневій тьмі покинутого піонерського табору. От чого їй там було так незатишно і наче аж мурашки по шкірі – це Інші чатували на неї із заростей, з високих трав довкруг стадіону, з хащ уздовж засмічених алей і з розбитих вікон облуплених, понівечених будиночків піонерів, з дверей котельної і столовки, з площі танцполу і оброслої кленками будки кіномеханіка. От чому на території табору так якось неприємно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприємно, навіть з дороги, коли ідеш до магазину, особливо восени, коли дрібно мрячить і все довкруг застилає туман.

      Бо там живуть Інші.

      Хто ж вони, ці Інші? Соломія не знала. Їй тільки здавалось, що це якісь недобрі істоти. Хижі і лиховісні. Можливо, вони схожі на людей, цілком можливо, але та схожість вкрай оманлива – насправді вони зовсім не люди, насправді вони – це щось зовсім інше.

      Звідки ж вони взялись, га?

      Можливо, вони лишилися в таборі ще з тих часів, коли сюди на великих автобусах приїжджали піонери з міста. Спереду і ззаду тієї веревиці автобусів інколи їхали міліцейські машини зі смішними мигавками. А автобуси завертали між тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле і проїжджали під залізною аркою: «Ласкаво просимо! Табір «Орлятко». Там з них виходили піонери з вихователями і потім до вечора носились тротуаром зі сміхом і криками. А ще вони інколи ходили купатись до річки, і тоді сільські діти, і Соля разом з ними, чіплялись за міськими і також гралися на території табору. Батьки тоді, правда, лаялись, бува, бо то далеченько від їхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователі з табору були також наче не дуже раді гостям, але то таке.

      То, може, Інші залишились в таборі ще з тих часів. Усі піонери роз’їхались,