Остання битва. Клайв Льюїс

Остання битва - Клайв Льюїс


Скачать книгу
потік). Вода, що текла з гір, була крижана, та король, у якого від обурення кров аж кипіла у жилах, цього навіть не помічав. Заледве викараскавшись на протилежний берег, він одразу ж витер меча об єдиний клаптик плаща, що залишався сухим, – той, що прикривав рамена.

      Тепер ріка була праворуч, а Ліхтарна пустка – просто попереду. Та не пройшли вони й чверті путі, як побачили на річці щось дивне.

      – А це що таке?! – спитав король.

      – Поглянь! – мовив єдиноріг.

      Це вихопилося в обох одночасно.

      – Та це ж пліт! – придивившись, ошелешено ще за мить тільки й мовив король.

      Так воно й було. Пліт, зв’язаний із півдюжини струнких стовбурів щойно повалених дерев, з яких тільки-но обрубали віття, хутко сплавлявся річкою долу. Попереду з довгою жердиною, аби керувати плотом, стояв чудний, як на стороннє око, плотар – водяний щур.

      – Агов, щуре! Ти що ж таке робиш?! – загорлав король, перекрикуючи шум бурхливої води.

      – Та ось – колоди сплавляю річкою на продаж, – теж перекрикуючи плескіт води об каміння, заволав щур, прикладаючи долоні до вуха (за відсутністю капелюха), наче віддавав честь. – Остраханці залюбки купують.

      – Що? Які остраханці?! – на мить обімлів король. – Хто взагалі дозволив рубати дерева?!

      Навесні напоєна талими снігами ріка біжить ой як швидко, особливо у верхів’ях, тому пліт, як стріла, промайнув повз короля з єдинорогом і вже завертав за закрут, коли здалеку долинула відповідь:

      – Лев, ваша величність! То наказ самого Аслана! – Щур намагався докричатися, та що він там ще кричав – вони не почули.

      Із тим пліт зник за річковим закрутом, залишивши друзів, що спантеличено переглядалися одне з одним, на березі. В очах у обох застигло одне й те саме питання, відповіді на яке не мав жоден з них. Більш того, їм раптом стало лячно, як ніколи не було перед жодним найзапеклішим боєм.

      – Аслан… – нарешті вимовив король глухо. – Аслан… Як таке може бути? Рубати під корінь священні дерева та вбивати їхні душі – дріад?!

      – А що як самі дріади вчинили щось таке жахливе, що це не рубання, а покарання? – майже пошепки висловив припущення Діамант.

      – Але… продавати бездиханні тіла остраханцям? Хіба таке можливо? – заперечив Тіріан.

      – Ох, не знаю, не знаю, – зітхнув єдиноріг, як здалося, жалісним голосом. – Та не той він лев, якого можна приборкати. А як не можна приборкати, то не можна й зрозуміти.

      – Що ж, – мовив король, – хай там що, а ми вже вийшли в путь, і тепер нам слід дізнатися, що чекає на нас там, попереду, у кінці путі.

      – І ми те дізнаємося будь-що, сір, – мовив на те Діамант. Ані на мить відважний супутник короля не сумнівався у справедливості такого рішення, хоча б навіть їх і було тільки двоє супроти невідомо скількох ворогів. Не сумнівався й сам король. Гнів застив їм очі, тож бачити хоча б на крок далі свого праведного гніву вони не могли.

      Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому


Скачать книгу