Спалені мрії. Ганна Ткаченко
очі. – Ти ж бачиш, куди воно повернуло? Хоч і дивно, але й мені здається, що можна від того сховатися. – Знову сором смикав її за обличчя. – Листи носи, бо не ти ж винна в тому, що на фронті стріляють, – намагалася хоч якесь втішне слово сказати, а осмілівши, простягла руку. Коли на неї ліг трикутник, як і минулого разу, ледь його відкрила. І тільки побачивши в кінці листа підпис «Митя», полегшено зітхнула: «Це Митя Улянин знову написав. Не дитина, а золото».
Поштарка побігла далі, а Мар’яна дивилася їй услід та чекала, до якої хати та поверне. Від того, що не отримала того чорного папірця, душа на радощах аж підплигувала. Було й раніше так – враз все їй стане милим, захочеться сісти в красиву карету та їздити на ній по хмарах. У кожне подвір’я кидати чарівні квіти, аби всі раділи і були щасливими. Для неї її велике село – це велика родина, яка просинається ще коли й сонце не зійшло, а лягає, коли темрява на хати насунеться. Увесь день тут щось відбувається. Яке б не було життя, а люди спілкуються. «Мабуть, це все від давніх прародичів, які завжди жили громадами, бо лише так могли вижити». – Вона майже нічого про них не знала, але їй здавалося, що на цій землі люди жили від створення світу. Без цієї великої родини не уявляла свого життя. Кожного дня когось зустрічала: з однією людиною лише поздоровкалася, а з другою поговорила, в когось розпитала, з кимось порадилася, одні покликали на допомогу, іншим разом і їй хтось допоможе. А Сава, а Горпина, Тимоха і рідні сестри, баба Проня, Анюта й Тоня – це найрідніші. Не раз вона дякувала Богові за те, що вони поряд. Навіть коли бідкалися про тяжке життя, і те разом було легше знести. Вона пишалася своїм селом і була певна, що саме тут просила в Бога народитися.
Такі думки крутилися в голові всього якусь мить, поки збиралася заходити до свого двору. «І до чого б це воно? – кинула поглядом довкола. – Невже щось має змінитися? – Чомусь стало страшно, як перед наступом німців. – Та ні, страшніше було, як усе з хати забирали. – Знову згадався двадцять дев’ятий. – Ой, ні. Страшніше тридцять третього ніколи не було. – Її аж струсонуло. – Чи коли забудеться…»
– Мар’яно, он з центру знову підвода їде, та, що податки збирає.
Голос старої Орини швидко розігнав і її незвичній настрій, і думки. Бабця, що живе по той бік вулиці, якраз переходила дорогу.
– Ви їм усе віддали встановлене чи ні? – цікавилася, ще не дійшовши. – Вас більше, то, може, й сплатите, а я сама, та ще й нездужаю, то, коли все віддам, самій на зиму нічого не залишиться, ще з осені можна буде лягати і руки на животі складати. А вони – віддай, і квит. Дивно якось, податки ті самі, що й німці збирали, нічогісінько ж не змінилося. Тільки й того, що тепер для своїх. І як ти не даси для армії? Уже завтра скажуть, що саме ти зриваєш план постачання продовольства на фронт. Раніше все кричали про багатий і нерушимий Союз, а як до діла, то не хтось, а знову оця біднота повинна всіх годувати, – доживаючи віку, їй не складно було здогадатися, що скажуть і що зроблять.
Уголос вона мало про що говорила, а про себе – все, що хотіла. І таку волю давала думкам,