Проклята краса. Дарина Гнатко
не відчепиться, а батькові з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобі не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко мені відпускати тебе від себе, я й не хотіла одразу, сперечалась із батьком, та все ж він, певно, правий – так буде краще.
Ганнуся свіркнула очима.
– Для кого краще? Для Галини?
– Для всіх.
– Ні, мамо, неправда.
– Правда, – ласкаво заперечила Ярослава Ганнусині гіркі слова. – І колись ти згадаєш мене, згадаєш ці слова. А зараз відпочинь, прийди до тями, поміркуй про все спокійно та без запалу. А ще краще – поспи, подрімай.
Ганнуся промовчала, покірно заплющила очі й несподівано заснула, забувши і про Павла, й про дружину його. А коли відкрила очі, то відразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великої кімнати.
– Микито, не треба, нехай відпочине, – тихо казала вона, і Ганнуся зрозуміла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотіла, ображена його словами. Тому міцно заплющила очі, вдаючи, що ще не прокинулась, та так і пролежала, поки батько не пішов на зміну.
– Ганнусю? Ти не спиш? – зачувся поряд голос мами, яка нечутно увійшла до її кімнати. Ганнуся розплющила очі.
– Не сплю.
– То, може, борщику?
– Ні, я не голодна.
– Ганнусю, – тепер у голосі мами виразно було чутно докір. – Не можна ж так.
– Можна, – байдуже відповіла Ганнуся, здригаючись від думки про те, що доведеться поїхати з рідної домівки й все через ту Гальку з її ревнощами дурними та довгим язиком.
– Випий хоча б ряжанки, – знову звернулась до неї занепокоєна мама, й Ганнуся доволі кволо погодилась.
– Добре, тільки трішки.
– Зараз принесу.
Мама вийшла, а за мить біля Ганнусі вже опинився Івасик. Він дещо несміливо наблизився до її ліжка, витріщивши блакитні оченята, намагаючись рухатись якомога тихіше. Потім зітхнув.
– Ти захворіла, Ганнусю?
Ганнуся не втрималась від слабкої посмішки.
– Трішки.
– А що в тебе болить?
– Серце, – сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справді боліло, напевне, вперше за усе її життя.
Івасик помовчав, роздивляючись її з подивом та розгубленістю, з якимось невимовним виразом, а потім запитав:
– То ти тепер будеш, як баба Климівна, щоразу хапатися за груди, коли тобі хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?
– Ні, дурненький, – відповіла Ганнуся, зводячись з ліжка та пригортаючи до себе брата. – Я просто сумую, тому що татко хоче відправити мене до міста.
Івасик скривився.
– А я не хочу, щоб ти їхала.
Ганнуся зітхнула.
– Я теж, любий. Але так вирішив татко.
Хлопчик поморщив лоба.
– То татко негарно вирішив! Я от ублагаю його не робити цього!
– Ну спробуй, – відказала Ганнуся, але віри в те, що батько полишить її в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозі з глиняним кухлем та куснем хліба в руках,