Все те незриме світло. Ентоні Дорр
пастку.
– Отам унизу, – шепоче Вернер сестрі, – отам загинув наш батько.
А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна – двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.
Шафа для ключів
Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.
– Бачиш це? – питають лікарі. – А це бачиш?
Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, – чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, – перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.
Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.
– Бідолашне дитя.
– Бідолашний мосьє Леблан.
– Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.
– Наче на них якесь прокляття.
– Гляньте на неї! Гляньте на нього!
– Відправив би її в притулок для інвалідів.
Ці місяці – місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток – у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.
Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, – запевняє він її, – такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».
Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.
О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею – чотири поверхи і шість кварталів.
Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме