Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Віктор Франкл
останньої частини терміну нашого ув’язнення денна пайка складалася з дуже рідкого супу, що його давали раз на день, і зазвичай маленької порції хліба. На додачу до цього були так звані «додаткові пайки», що складалися з двадцяти грамів маргарину, або шматочка ковбаси поганої якості, або маленького шматочка сиру, кількох краплин синтетичного меду, чайної ложки рідкого джему, залежно від дня. Калорійність цієї дієти абсолютно не обговорюється, особливо зважаючи на нашу важку фізичну працю та постійне перебування на холоді в невідповідному одязі. Хворим, які були «під особливою опікою», – тим, кому дозволили полежати в бараку замість того, щоб вийти на роботу, доводилося навіть гірше.
Коли щезли останні шари підшкірного жиру й ми уподібнилися до скелетів, обтягнутих шкірою й лахміттям, то помітили, що наші тіла починають пожирати себе. Організм почав перетравлювати власний протеїн, і м’язи зникли. Залишилося тіло, яке не мало сили опиратися. Один за одним помирали члени маленької комуни нашого барака. Кожен із нас міг із точністю вирахувати, чия черга наступна й коли прийде власна смерть. Після багатьох спостережень ми добре розпізнавали ознаки, що робило наші прогнози досить певними. «Він не протягне довго» або «Це наступний», – шепотіли ми один одному, а коли, під час щовечірніх пошуків вошей, ми бачили наші оголені тіла, думали приблизно так: «Це тіло тут, моє тіло, майже стало трупом. Що сталося з нами? Я ніщо, лише маленька частинка маси людської плоті… плоті, захованої за колючим дротом, скупченої у кількох земляних бараках; маса, певна частина якої щоденно розкладається, тому що мертвіє».
Я згадував вище, якими неминучими були думки про їжу й улюблені страви, що полонили свідомість в’язня, щойно в нього з’являлася вільна хвилька. Імовірно, це можна зрозуміти, адже навіть найсильніші з нас тужили за часом, коли знову матимуть вдосталь хорошої їжі, не заради самої їжі, а заради знання, що нелюдське існування, яке унеможливило нам інші думки, окрім їжі, колись скінчиться.
Ті з нас, хто не має подібного життєвого досвіду, навряд чи зрозуміють конфлікт, руйнівний для душі і сили волі, що відбувається в душі виголоднілої людини. Вони навряд чи зможуть уявити, що означає копати траншеї, вслухаючись лише у звук сирени, яка сповіщає 9:30 або 10:00 – півгодинну перерву на їжу – під час якої роздаватимуть хліб (поки він не закінчиться); постійно перепитувати бригадира – якщо він не заперечував – котра година, і ніжно торкатися кусня хліба в кишені куртки, спочатку погладжуючи його задубілими голими пальцями, потім відламуючи крихти, вкидаючи їх до рота й обіцяючи собі цього ранку протриматися до обіду.
Ми могли провадити нескінченні суперечки про сенсовність чи безсенсовність певних методів поводження з маленькими пайками хліба, який в останній період нашого ув’язнення давали лише раз на день. Існувало дві філософських школи. Перша виступала за те, щоб з’їдати пайку негайно. Це мало подвійні переваги: угамування найгостріших