Два фото. Інгвар Ант
ості.
– Ти взагалі щасливчик, – червоні вуста дівчинки, із волоссям кольору осіннього листка клену, рухались нешвидким бігом, – комусь було дано і значно менше.
– Знаю, – його погляд ловив темні дитячі очі, які здавались намистинки на шнурочку, – але у мене ще одне єдине прохання.
– Добре, – вилетіла відповідь одразу, – я згодна на це.
– Але… але, – по посіченому глибокими зморшками обличчю пробіг подив, брови піднялись, – ти ж не запитала про, що я прошу?
– Друже, – слова тихо бриніли із її уст, а посмішка розцвіла на поцяткованому веснянками обличчю, – мені більш відомо про тебе, чим ти сам про себе знаєш. І майже всі, просять, одне і те саме.
– Але хіба це можливо? – старі очі трохи розширились, набувши форми м’ячів для гольфу.
– Якщо людині щось невідомо – це не означає неможливе. – її лице і далі світилось. – І ще: майже всі просять, одне і те саме.
Сутеніло. Повітря на кілька секунд наповнилось тишею, а сонце помалу скочувалось за небозвід. Невеличке місто готувалось до обіцяного спокою, проводжаючи останні автомобілі, які, немов на перегонах, гнались додому.
Ось ще трішки і перші ліхтарі прокинуться, забігають сірі тіні, а лавочки у парку будуть всіяні парами. Поряд із шкільними портфелями, почуються перші слова зізнання. Пальці, мов дроти кабелю, з’єднаються у хитросплетінні, а на букети квітів впадуть уже не перші сльози. Бувають сльози радості, але і вони солоні.
Можливо, ніхто не звертав увагу на цікаву пару, що долаючи крок за кроком парк, повертала в сторону озера. Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною, скидався на поважного професора у сірому костюмі та синьою краваткою. Він ішов попід руку з дівчинкою, яка ледь досягла букварного віку, і була одягнута в кольорову сукню. Дві вогняні косички сплела змійкою червона стрічка, а на ноги, деколи підстрибуючи, налізли коричневі черевики.
Ще кілька секунд і позаду залишився пішохідний перехід. Перед очами нависла майже рівна поверхня озера, дещо потривожена вогнями від прилеглих ліхтарів. У небо де-не-де врізались зелені віти дерев. Тиша…
– Завтра у цій же порі? – голос чоловіка звучав тихо. Трохи відчувалось легке хрипіння, мов у старого годинника, металеві стрілки якого пробігли не один марафон.
– Секунда в секунду, – дівчинка ще раз посміхнутись. Теплоти уже не відчувалось, – чесно кажучи: у мене завтра ще дуже багато роботи.
– Розумію, – він похитав головою, – і так завжди?
– Постійно і без вихідних.
– Що можу ще сказати, – слова не хотіли вибігати назовні, заховуючись глибоко в середині, – дякую і прощай.
– До завтра, друже, – дівчинка зробила кілька кроків вперед, обернулась і ще раз повторила, – до завтра.
– «Хотілось би, щоб це завтра тривало якомога довше, – лиш читалось в очах старого чоловіка, – довше».
Він обернувся, тихо зітхнув, мов скидаючи багатовіковий тягар, та чимдуж, на що були спроможні висохлі ноги-сірнички, попрямував додому.
Його будильник, уже як декілька років, перейшов у режим «пенсії». Сигналом, про початок нового дня, для нього слугували перші світлі порізи на небі. Птахи лиш піднімали свої голови з-під крил, а його тепле ліжко, складене за армійським звичаєм, пустувало. Щоб не розбудити рідних, він тихенько відчинив двері та якомога швидше вискакував у прохолодний ранок. Смакуючи вдихав, не гарячу каву чи духмяний чай, а перші подихи ще одного дня.
На дворі, виляючи хвостом, старого очікував давній друг із обдертим вухом, тягнув одну лапу.
– Ну що блохастий, ходімо?
Собака поглянула на свого хазяїна, тихо заскулила, але попленталась поряд. Ще два-три роки назад, чоловіку важкувато було наздоганяти чотирилапого. Пес летів уперед, обнюхуючи дерева, залишки їжі та незнайомі ноги. Часто не чув голосу хазяїна та вискакував на дорогу.
Вечір, свист коліс та удар…
Грудку шерсті викинуло на тротуар.
Тоді, його серце ледь-ледь билося, відчувалось слабке дихання. Задня лапа нагадувала рогалик, дуже пом’ятий і сильно викручений. Минуло не більше двох тижнів, і він далі плентався біля свого друга. Тепер ніякої дороги. Уроки життя засвоюються важко, зате – дієво.
Саме після аварії, старий нарешті зрівнявся з ним у швидкості. Вони шкандибала разом, кожен тягнучи свою скалічену ногу. Крок за кроком, повільно. Висолопивши язик, собака кидала погляди врізнобіч, а чоловік, лиш важко дихаючи, дивився вперед.
Спочатку дорога намалювала кілька кілець, перш ніж, перейти у пряму лінію. Невисокі будинки, вузькі вулиці та старенький дворик. Кілька низьких, майже оголених, вишень обіперлись на паркан, продірявлений в пару місцях. Дві гойдалки мирно колихав вітер, заглядаючи сюди час від часу. Самотня лавочка.
Старий повернув туди, присівши. Зімкнув очі, виглядало – заснув на мить. Собака припленталась та вмостилась біля його ніг. Обоє трохи важкувато дихали, але це не було головною причиною зупинки. Минуло хвилин п’ять, чоловік