Два фото. Інгвар Ант
ти попросив, ще один день? Їх і так було у тебе багато. Чому ще один, він особливий?
Після недовгої паузи, лиш вимовив:
– Ти пам’ятаєш Горація?
– Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всіх пам’ятаю!
– В кінці, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловік поглянув вниз, задумався, а потім звів свої очі до неї, – я хотів прожити день на повну. Побути у місцях, які мені дорогі. Попрощатись з усіма, закінчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмівся. – «Зловити день!»
– «Carpe diem»? – вихопилось у дівчинки.
Секунда тиші і погляд карих, вицвілих очей.
– … quam minimum credula postero»,[2] – додав чоловік і зловив дівчинку за руку.
Бажання
«Будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають властивість збуватися»
Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.
– Ти впевнений, малий? – сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тільки одне…
– Так! – вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.
– Ти розумієш, – мелодійно звучав голос чоловіка, – що в тебе ще…
– Ні, тільки одне… Це тільки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетіла на дерев’яний поріг будинку.
Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, з’єднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний м’яч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.
Чоловік, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добігав до колін, піднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетіло кілька секунд, перш ніж він повернув голову праворуч і проказав:
– Ходімо, – голос і далі звучав ніжністю, – я щось тобі розкажу.
– Але, я ще хо… – на середині обірвались дитячі слова, застрягнувши каменем в горлі, потім – перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у роті відчувалась нудота.
– Ми просто поговоримо, розумієш? – замість обігріву, ніжність у очах чоловіка колола та обпікала льодом. – Ти матимеш час ще подумати. Можеш і змінити своє рішення. Тільки слово і…
– Ні! – здавалось хлопчик хотів крикнути так голосно, щоб його почув весь світ, а не тільки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелі.
На обличчі чоловіка пробігла крива посмішка.
– Ходімо, ходімо… Подумай добре, перш ніж щось вирішувати.
– Я подумав добре.
– Впевнений? – погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.
– Угу! – лиш зміг вимовити хлопчик.
Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи
«… довіряючи якомога менше майбутньому»