Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
як вам сподобалася ваша перша зустріч із життям? – запитав Клерфе. – Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Ви зустрінете ще багато схожих випадків.
– Це все ж різноманітність. У горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.
Перед ними раптом вигулькнули вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.
– За десять хвилин будемо на місці, – сказав Клерфе. – Це вже Локарно.
Проторохтів трамвай, в останню мить загородивши їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, наче то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.
Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте й неспокійне. Перестало моросити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.
– Де ми замешкаємо? – запитала Ліліан.
– Біля озера. У готелі «Тамаро».
– Звідки ви все це знаєте?
– Після війни я мешкав тут цілий рік, – відказав Клерфе. – Уранці ви переконаєтеся чому.
Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.
– Власник готелю має бібліотеку, – сказав Клерфе. – Він, можна сказати, учений. А в іншому готелі в горах стіни обвішані картинами Сезанна, Утрілло й Тулуз-Лотрека – ось які тут люди! Ми відразу поїдемо вечеряти?
– Куди?
– До Бріссаґо, під італійським кордоном. Десять хвилин звідси до ресторану, який зветься «Джардіно».
Ліліан роззирнулась.
– Тут цвітуть гліцинії!
Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти й пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.
– Весна, – сказав Клерфе. – Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.
Авто їхало повільно вздовж озера.
– Мімози, – сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. – Цілі алеї. А цей пагорб заріс ірисами й нарцисами. Село зветься Порто Ронко. А там, на горах, лежить Ронко. Побудували їх римляни.
Він припаркував авто біля довгих кам’яних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир із Валле Маджі. Усередині не було людно. Вікна були повідкривані, повівав лагідний вітерець. На столі стояла ваза з білими камеліями.
– Ви тут мешкали? – запитала Ліліан. – Біля цього озера?
– Так. Майже рік. Після втечі з табору й потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на безділлі: сонце, ящірки на мурах… Я лікувався тим, що годинами дивився на небо й на озеро, прагнучи все забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!
Ліліан випила ковток легкого італійського вина.
– Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?
– Їжа дивовижно