Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі
чуті по радіо й бачені в кіно.
– Хочу повідомити про смерть, – вела я далі. – Якщо можливо, ви надішлете інспектора?
– Може, вам потрібна швидка, міс Флавіє? – запитав він. – Розумієте, присутність інспектора не знадобиться, якщо обставини смерті не викликають підозри. Хвилинку, я дістану олівець…
Зависла виснажлива пауза, поки я слухала, як він розгрібає канцелярське знаряддя.
– Тепер назвіть мені ім’я покійного, не кваптеся, почнімо з прізвища.
– Мені не відомо, як його звуть, – відповіла я. – Це незнайомець.
Щира правда: я не знала, як його на ім’я. Але я впізнала – ні, я прозирнула – тіло на городі. Тіло з рудим волоссям і в сірому костюмі – це той самий здоровило, за яким я шпигувала через замкову шпарину. Цю людину мій тато…
Але я зовсім не бажала ділитися цим із поліцією.
– Мені не відомо, як його на ім’я, – повторила я. – Ніколи раніше в житті його не бачила.
Межу перетято.
Прибуття місіс Мюллет і поліції збіглося: вона добулася пішки із села, а вони на синьому «воксголі». Коли автівка загальмувала, від чого під її колесами захрускотів гравій, передні дверцята розчинилися, і на дорогу ступнув чоловік.
– Міс де Люс, – сказав він так, наче промовляння мого імені вголос дозволяло йому взяти мене під свою зверхність. – Можна кликати вас Флавією?
Я хитнула головою на знак згоди.
– Я інспектор Г’ювітт. Чи вдома ваш тато?
Інспектор здався мені людиною зовні досить милою, із хвилястим волоссям, сірими очима й деякою схожістю на бульдога, яка нагадала мені Дуґласа Бадера,[23] аса-винищувача, чиї світлини я бачила у випусках «Ілюстрованої війни»,[24] згромаджених стосом у вітальні.
– Так, – відповіла я, – але наразі він занедужав. – Цю тріскучу фразу я позичила в Офелії. – Я сама покажу вам труп.
Місіс Мюллет роззявила рота й витріщила очі.
– Боже милостивий! Вибачайте, міс Флавіє, але святий Боже!
Якби на ній був фартух, вона б зарилася в нього з головою й втекла, але натомість вона похилиталася, як сновида, у відчинені двері.
Двійко в синіх костюмах, що до цього, мабуть, очікуючи вказівок, принишкли на задньому сидінні машини, нарешті показалися.
– Детектив-сержант Вулмер і детектив-сержант Ґрейвс, – відрекомендував їх мені інспектор Г’ювітт.
Сержант Вулмер був чоловіком вайлуватим і кремезним, із розквашеним носом професійного боксера, а сержант Ґрейвс – присадкуватий жвавий блондин із ямочками на щоках і задерикуватістю горобчика, він вишкірив зуби, коли тиснув мені руку.
– А тепер зробіть ласку… – попрохав інспектор Г’ювітт.
Детективи-сержанти витягли валізки з багажника «воксгола», і я очолила урочисту процесію через будинок на город.
Показавши, де лежить тіло, я, мов зачарована, спостерігала, як сержант Вулмер хвацько видобув і встановив на дерев’яний штатив камеру – при цьому його гладкі й схожі на сосиски пальці робили напрочуд витончені,
Дуґлас Бадер (1910–1982) – британський пілот-винищувач, котрий здобув славу, провівши низку успішних повітряних боїв під час Другої світової війни.
«Ілюстрована війна» – журнал, присвячений воєнній тематиці; виходив у Лондоні протягом 1914–1947 рр.