Не йди. Марґарет Мадзантіні
давно, коли я зрозумів, що сам нічого зробити не зможу, а здаватися я не міг. Я підніс замащені руки до неба й наказав Богу прийти мені на допомогу, адже якби це створіння, що лежало на операційному столі, померло, з ним би померли дерева, собаки, ріки і навіть самі янголи. І все те, що створено Ним.
Я помітив їх надто пізно, коли вже не міг сховатися. Я помітив їх, коли мене охопив страх. Вони стояли посеред коридору, трохи попереду від кабінету радіології. Двоє поліцейських у сірій формі біля дверей, з пістолетами в шкіряних кобурах. Вони слухали третього в штатському, який щось тихо розповідав, ледве ворушачи губами, такими темними, як після чорниць. Він наводив на мене зіниці, ніби цілився, і ці дві скляні кульки не випускають мене з порожньої літньої лікарні. Цей чоловік мене бачить, і один із цих поліцейських тепер теж повертається до мене. Ліфт був у них за спиною, трохи нижче, з іншого боку. Мої кроки чути й надалі, та вони вже якісь неживі, немов у маріонетки. Минув тиждень після того плюгавого дня, коли я хильнув горілку натще.
Я точно не пам’ятав, що я робив, мені здавалося, що все відбувалося, неначе за матовим склом. А от вона не повинна була забути. Я залишив її біля тієї стіни, як вузлик стиснутих кінцівок. Використану й покинуту, немов запобіжник. Можливо, вона стояла за тими дверима, що були за спинами поліцейських, якщо вони привезли її з собою для упізнання. Зараз, коли я був вже майже навпроти цього огидливого смаглявого чоловіка, вона вийде зі свого укриття. Низенька, без обличчя, із кошиком кокосового волокна на голові, вона простягне руку в мій бік, кажучи: «Це він, хапайте його!» Вона прочесала всі околиці, пройшла добропорядні квартали та знайшла мене тут. Зараз мене заарештують, як це роблять у публічних місцях, щоб не здіймати галас, міцно стиснувши мене за руку, й тихо скажуть: «Прошу вас піти з нами». Та ні, Анджело, ніхто мене не став хапати. Палець на червоній кнопці чекав, доки приїде ліфт. Вони були ще там, стояли не рухаючись, я не дивився на них, але бачив кутиком ока три темні обриси. Я входив у ліфт наче сам не свій. Сорочка прилипла до спини, я всміхнувся жінці й дитині, що піднімалися ліфтом разом зі мною.
– Прошу, – сказав я, як бовдур. «Бачите, синьйоро, я нічого не зробив. Я – порядна людина, скажіть це отим огидним типам, що внизу». Тим часом поверхи проносилися навкруги цієї сріблястої коробки з бляхи.
Я уникав дивитися у вічі будь-кому під час консультаційного обходу, проходячи між ліжками прооперованих мною за останні дні пацієнтів. Професійні очі за біфокальними лінзами опущені на картки хворих, на ручку «Монблан»[5] із золотим пером, яким я коригую дози знеболювального. Потім операційна зала, та поки я йду, плечі тремтять немов крила. Входжу, копаючи, як завжди, по дверях, стерильні руки вгору до санітарки, щоб вона оділа на них рукавички. Руки вгору, немов злочинець, думаю я і знаходжу в собі сили всміхнутися. Потім спокій, мій робочий спокій. Йодний розчин, охолоджений скальпель, кров. Руки в мене спокійні, точні, точніші, аніж будь-коли. Тільки от вони
«Монблан» («Montblanc») – німецька фірма-виробник ексклюзивних ручок.