Щиголь. Донна Тартт
– бовкнув я в розпачі.
– Справді? – Рей подивився на мене гострим поглядом. – Їх спекла твоя мати?
– Так.
– Що вона в них поклала? Чорниці, шматочки шоколаду?
Я кивнув.
– І те, й те?
Я відчував, що всі дивляться на мене. Потім містер Бімен сказав – пихато, ніби ми сиділи на його уроці з суспільної моралі:
– Немає сенсу вигадувати відповідь, якщо ти не пам’ятаєш.
Темношкірий – він сидів у кутку з розкритим записником – нагородив Бімена гострим застережним поглядом.
– Загалом-то він має провали в пам’яті, – втрутилася до розмови місіс Свонсон тихим голосом, граючись окулярами, які звисали з її шиї на ланцюжку. Вона була вже бабусею, але носила вузькі білі блузки й мала довгу сиву косу, яка звисала в неї по спині. Діти, яких посилали до її кабінету, прозвали її Свамі. Під час наших психологічних консультацій, крім поради кидати кубиками льоду в дерева, вона навчила мене триступеневого дихання, щоб визволяти свої емоції, і змусила намалювати мандалу, що символізувала моє поранене серце. – Він ударився головою. Чи не так, Тео?
– Це правда? – запитав Рей, подивившись мені просто у вічі.
– Так.
– Тебе оглянув лікар?
– Не відразу, – сказала місіс Свонсон.
Місіс Барбур схрестила ноги.
– Я відвела його до травматичного пункту при Нью-Йоркській пресвітеріанській церкві, – холодно сказала вона. – Коли його привели в мій дім, він скаржився на головний біль. Ми відвели його до лікаря, коли минуло вже більше доби відтоді, як стався вибух. Схоже, ніхто не запитав його, чи поранений він.
Енріке, соціальний працівник, хотів щось відповісти на це звинувачення, та, побачивши на собі погляд старшого чорного копа (чиє прізвище я щойно пригадав – Морріс), замовк.
– Послухай-но, Тео, – сказав Рей, ляснувши мене по коліну. – Я знаю, що ти хочеш нам допомогти. Справді хочеш?
Я кивнув головою.
– Чудово. Але якщо ми запитаємо тебе про щось, чого ти не знаєш? Не соромся і скажи, що не знаєш.
– Ми хочемо поставити тобі безліч запитань і побачити, чи зможемо розбудити твою пам’ять бодай почасти, – сказав Морріс. – Згоден?
– Ти чогось хочеш? – запитав Рей, пильно дивлячись на мене. – Ковток води? Чи, може, лимонаду?
Я похитав головою – газовані напої були заборонені на території школи, й містер Бімен відразу сказав:
– Мені шкода, але всі газовані напої на території школи заборонені.
Рей скривився, і я не певен, помітив чи не помітив містер Бімен цей його вираз.
– Пробач, малий, я старався, – сказав він, обернувшись до мене. – Я вибіжу звідси й принесу тобі лимонаду з крамниці, якщо ти захочеш, згоден? А зараз повернімося до запитань. – Він плеснув у долоні. – Як довго ви з матір’ю були в музеї, перш ніж прогримів перший вибух?
– Близько години, думаю.
– Ти думаєш чи ти знаєш?
– Я думаю.
– Ти думаєш, минуло більше години? Менше години?
– Не