Львів. Смаколики. Різдво (збірник). Сборник
чекають свого часу поважні окуні (де ж вони взялися? хто їх наловив, коли?). Під столом затаївся Гливко, наш котик-муркотик. Смачний аромат кухні не дає і йому спокою. Та навіть він розуміє урочистість моменту й нервово сіпається від хвилювання: чи часом не забули про нього, – однак терпляче чекає слушної нагоди нагадати про себе. Беру шматочок пампуха, розмочую його в молоці і даю Гливкові. Той вдячно муркає.
Мама у вишитій сорочці, запнута квітчастою хустиною, весело підморгує мені й береться розтирати в макітрі мак. Рукави сорочки миготять коловоротом, і мені вже видається, що я біжу по вишитих гладдю зелених волинських моріжечках і падаю в обійми червоних руж…
Раптом чиясь сильна і тепла рука висмикує мене з цього видива. Від несподіванки підстрибую і зойкаю. Озираюсь. Переді мною стоїть дідусь. Очі його усміхаються, хоча він на вигляд такий самий поважний і урочистий, як мама з бабусею. Показує мені на двері й манить пальцем за собою. Ще раз кидаю ласим оком на багатство кухні. Ох! Ставлю на краєчок столу порожнє горнятко, ніде його більше поставити. Зітхаю. Так не хочеться звідси нікуди йти! Та все ж натягую на ноги теплі чоботи, на голову шапку, на плечі кожушок і вистрибую в сіни.
Тільки тепер помічаю, що в руках дідуся сокира. Але не нова, гостра, мов шабля, якою дрова рубають, а стара, затупіла від часу. І не знала, що в нас на господарстві і така є.
– Ну що, онуцю, виспалася? Ти мені дуже потрібна. Там будеш тільки заважати, – киває в бік кухні. – То ми з тобою підемо готувати наше подвір’я і нашу господарку до святого дійства. Гайда дерева лякати.
Мені пересихає в роті. Я знаю, що зараз буде. Вже втретє в передріздвяний час я виступаю «прислужником Господаря дому». Ним може бути тільки невинна душа. Я в родині наймолодша і зараз дуже тішуся з цього. Тому ствердно киваю.
Мовчки виходимо на подвір’я.
Не варто порушувати словами урочистість святочного моменту. Слова також матеріальні, особливо сьогодні.
На дворі сніжно й урочисто біло. Сонце кволо посміхається і так низько стоїть над землею, що здається: коли добре розігнатися й підстрибнути, можна його пальцями зачепити. Мороз щипає за носа, покусує руки. Виймаю з кишені вовняні рукавиці. «Не так швидко, Діду Морозе!» Все, тепер не вкусиш. Іду за дідусем. Дбайливо порозчищувані стежинки-вервечки – ніби лабіринти в царстві зими. Зупиняємося біля стодоли. Дідусь заходить усередину. Стою й чекаю. Виносить у руках цілий оберемок сплетених із пшеничної соломи перевеселець.
– Ти знаєш, для чого!
Ні. Це не запитання. Беру їх обережно й притуляю до себе. У мене в руках зима, що пахне жнивами.
Крокуємо далі. Виходимо за хлів. Там не розчищено. Сніг лежить незайманим обрусом. Порушуємо його орнамент. Дідусь іде першим, прокладаючи для мене, малої, стежину.
Сад спить, вбраний у тепленькі білі кожушки. Не гойдаються від вітру руки дерев. Холодно і тихо. Підходимо до яблуньки. Вона вже два роки не родить. Ховаюся за нею. Дідусь піднімає сокиру, вдавано