Бог завжди подорожує інкогніто. Лоран Гунель
Він перетнув бар, підійшов до мене, і я помітив, як четверо присутніх повернули голови та простежили за ним поглядом. Він був із тих чоловіків, які випромінюють енергію, притягують до себе увагу, мов магнітом.
– Ну ж бо, розповідай про свої пригоди!
Я помітив, що він ніколи не вітається. Щоразу, як я його бачив, він нібито продовжував попередню розмову, на кілька хвилин перервану.
Він замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.
Я розказав йому в усіх подробицях про свій досвід із таксистом.
– Оце ж тобі пощастило! – веселився він з поведінки водія. – Та якби я спланував таку зустріч – і то б так гарно не організував!
Я також розказав про труднощі, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, і про відчуття свободи, яке опанувало мене насамкінець, попри сварку.
– Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.
– Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути – адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!
Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.
– Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся…
– Я геть не розумію вашу думку, – збентежено сказав я.
Він відкинувся в кріслі.
– Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.
– Тома.
– Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.
– То ще м’яко сказано…
– Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині – і зустрів у коридорі свого шефа.
– Він не безпосередній наш шеф. Ларше – директор підрозділу.
– Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.
– Гаразд.
– Ти – така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.
– Добре.
– Що вони кажуть?
– Ну… не знаю… Я уявляю, як Ларше посміхається йому… дружньо, навіть люб’язно.
– Он як… Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?
– Ну… авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити – правила чинні не для всіх…
– Гаразд, як звати іншого колегу – того, який з усіх глузує?
– Мікаель?
– Так.