Стрі-чен-ня. Володимир Худенко
під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.
Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.
Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.
– Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.
Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.
Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.
До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.
Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.
– Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, – говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.
– Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі – всі розбійники!
Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.
Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.
Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.
Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:
– По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу…
А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:
– Давайте не цієї. Давайте но…
І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.
А жіночки витягували:
– Ой зозуля в зеленому гаю
Закувала при тополі скраю,
Закувала птиця-зозулиця,
Розбрелись по селах вечорниці.
Розбрелись по селах вечорниці,
Закувала птиця-зозулиця.
Закувала та й збудила пізно.
Віє вітер ген по степу грізно.
Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,
Ти жива чи ти мені лиш снишся?
Ти жива чи маришся між ночі?
Чий то бродить стан нагий дівочий?
І