Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует
рактик, який згодом їм знадобився для законотворчої діяльності Західно-Української Народної Республіки, проголошеної в ході розпаду Австро-Угорської монархії восени 1918 року. Водночас в їхніх умах і душах міцніла й фоpмувалася ідея єдиної собоpної Укpаїни.
У цій книзі нарисів, яку написали вчені Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, йдеться про Галичину доби Габсбургів (1772–1918). Маємо надію, що вона дозволить краще реконструювати модернізаційні процеси у Центрально-Східній Європі до Першої світової війни, зрозуміти особливості визвольного руху українців, їхні прагнення до національно-державного буття і соборності України. У цей час західні українці створили не лише низку громадських культурно-освітніх, наукових і кооперативних структур, але й продовжили діалог із діячами європейської культури, наддніпрянськими побратимами.
Галичина була простором читання багатьох народів: поляки поширювали культ Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зіґмунда Красіньського; австрійські німці захоплювалися поезією Йоганна Вольфганга фон Гете, Генріха Гейне, драмами Фрідріха Шіллера. Сюди доносилися відголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Національні почуття українців формували твори Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.
Кордон на Збручі не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Проте найбільше вплинув на свідомість галичан геній Тараса Шевченка. У Галичині поширювалися і видавалися його твори, споруджувалися пам’ятники Кобзареві і виготовлялися проекти його монументів для Києва.
У Перемишлі, Львові та Коломиї популяризувалися слова та музика національного гімну «Ще не вмерла Україна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький і наддніпрянець з-під Києва Павло Чубинський. У Галичині була добре знаною книга харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яку видано у Львові 1900 р. Дух Міхновського у Львові також підсилив політемігрант з Мелітополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львові ще перед Першою світовою війною.
У сеpeдні віки через Галичину, зокрема після занепаду княжого Києва, у добу Галицько-Волинського королівства, проходив знаменитий Варязький шлях від Балтики до Чорного моря, Візантії. Згодом величні торги у давньому Львові, Галичі, Кутах та інших містах і містечках краю, що дістали магдебурзьке право, були добре знані європейським та азійським купцям і ремісникам. Згодом, у модеpну добу їх традиції перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львові (відкрита 1894 р.), її електричні фунікулери, світлові фонтани, модерний дерев’яний стадіон, вишукані зі скла і металу павільйони викликали вибух емоцій у відвідувачів із різних країн. Невдовзі (1907) у місті збудовано із залізобетону один з перших у Європі універмагів (його план намагалися перейняти радянські архітектори повоєнного Києва). Для хокеїстів у Львові збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модерні залізничні мости та тунелі. На рубежі століть у Галичині прокладено телеграфний і телефонний зв’язок, у містах встановлено газове і електричне освітлення вулиць.
Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним з потужних центpів видобутку «чорного золота». Тому в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. до неї була пpикута увага багатьох міжнаpoдних компаній: на певний час кpай став об’єктом конкуренції між пpедставниками великого капіталу. Здавалося, що він матиме великі економічні перспективи, життя тут буде процвітати, а гроші тектимуть сюди рікою.
Не випадково австрійська влада та міська адміністрація Львова навіть розробили план будівництва морського порту у Львові, який через судноплавні канали з Дністром і Бугом мав з’єднати місто з двома морями. У столиці Галичини з’явилася перша на українських землях газета, запущено дирижабль і залізничний потяг, на базі дрогобицької нафти винайдено гасову лампу. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. тут з’явилися перші українські партії, наукові товариства, студентське об’єднання, кооперативні структури, парамілітарні і скаутські організації, бальнеологічні курорти.
Російський царат, як правило, блокував аналогічні плани наддніпрянських українців, тому гроші знаних співвітчизників – київського підприємця і садівника В. Симиренка, полтавської поміщиці Є. Милорадович нерідко вкладалися в українські ініціативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Карпатський край кінця ХІХ – початку ХХ ст. став П’ємонтом не лише для українців, але й поляків; батьківщиною для галицьких євреїв, які теж бажали політичних свобод, національно-державного усамостійнення. Як стверджує один із найавторитетніших сучасних дослідників історії Центральної та Східної Європи Ларі Вулф, початково просвітницька ідея Галичини засвоюється, переробляється та змінюється різними національними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столітті. І хоч австрійська провінція Галичина припинила адміністративно-політичне існування у 1918 р., а після Другої світової війни – із знищенням євреїв, поділом її території між Польщею і УРСР та відповідним примусовим розселенням