Світован. Мирослав Дочинець
мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе…
– Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? – мляво запитав я.
– Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.
– Вважай, що я вже на дні, – зітхнув я. – На дуже глибокому дні.
– Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.
– Це філософія тих, хто весь час на плаву.
– Це філософія мого діда. Послухай… – пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. – Дід – ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.
– Що за дід? – поцікавився я для годиться.
– Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід – бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патріархальщина!»
Я згадав того діда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутністю.
– Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого діда, скажу: «Вам привіт від Толі!» А далі що?
– А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.
– За що?
– А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося – Дзержинський… Не тели їжака, старий. Я діло кажу.
Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.
– Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет – батарейки, леза, олівці, сірники…
– Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останніх сил. – Бо тоді підемо до діда обоє.
Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.
Попова гора
Взагалі світ того дня сміявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли підійшов до живоплоту непоказної господи на горі, яку називали тут Поповою, або ще по-іншому Розрадою-горою, – пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою під пахвою.
– Я приятель Толі. Мені б кілька днів перебути. Якщо можна… Я заплачу.
– Ти вже плакав днесь. Може, доста?
Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевізника, що звично відкликається