Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський
стояла навколішки серед розкиданих інкунабул, гортаючи сторінки та розкладаючи книжки. Мала на собі скромну сіру суконьку, задля зручності трохи підтягнену вгору. Ґеральт відзначив, що її вигляд надзвичайно привабливий.
– Не переймайся отим балаганом, – сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. – Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.
– Перепрошую. Мені піти?
– Ти не чужий. – Вона легенько примружила зеленкуваті очі. – Твій погляд… мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.
Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.
– Цей бардак, – Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, – неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?
– «Speculum aureum»? Бачив.
– Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах… Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?
– Любисток.
– Розповідай.
Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.
– Що ж, – зітхнула, коли він закінчив. – Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.
– Закоханості? – пирхнув він. – Чи великопанської фанаберії?
– Ти, – глянула вона на нього проникливо, – здається, не віриш у щире й чисте кохання?
– Моя віра, – відрізав він, – аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті… – він урвав себе, втративши раптом упевненість.
– Із коханням, – повільно промовила Фрінгілла, – наче з нирковими болями. Поки не прийде напад, ти навіть не уявляєш собі, що воно таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.
– Щось у цьому є, – погодився відьмак. – Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.
– Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.
– Скоріше, дурість.
Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.
– Не віриш, – сказала вона зміненим голосом, – у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?
Вона