Повернення у притулок. Меделін Ру
мною все добре. А той хлопець… Він… Він у порядку?
– Дуґ? – Лара насупилась, легенько хитаючи головою. – Він першокурсник. Я рідко його бачила, він трохи відлюдкуватий. О цій порі студенти знервовані й напружені – підсумкові іспити і таке інше. Невдовзі приїдуть його батьки і подбають про нього.
– Я ніколи раніше його не бачив, – сказав Ден. Він не хотів виправдовуватись, але було якесь неясне відчуття, ніби його в чомусь підозрюють. – Я навіть не знаю, звідки йому відоме моє ім’я.
Еббі демонстративно кашлянула, і Ден вирішив більше нічого не казати, поки Лара сама не почне допитуватись.
Однак Лара здивувала його.
– Це не так уже й важко, – мовила вона. – Багато розуму не треба. – Дівчина вказала на помаранчеву папку, яку він тримав під пахвою. Спереду кидалася в очі біла наліпка. «ДЕНІЕЛ КРОУФОРД». – Ось твоє ім’я. Будь-хто може його прочитати.
– Точно, – ніяково посміхнувся Ден. Дуже добре, якщо такого пояснення вистачить для Лари, але самого Дена це не переконало. Дуґ витріщався на нього задовго до того, як їм роздали папки. Та й з якого дива він повторював «Це ще не кінець», як було написано на звороті їхніх фотографій?
– Сподіваюся, що йому покращає.
– Він не перший, кому через іспити трохи зривало дах, – додала Лара, прямуючи за іншими до Вілфурду. – Пам’ятаю свій перший курс, ніби це було тільки вчора, – купа недоспаних ночей, напади паніки, навіть марення від того, що мало спала. Перед першими іспитами в мене жмутами випадало волосся. Мої батьки затялися, що я маю вчитися на медичному, і страшенно на мене тиснули. Тоді я поміняла спеціальність – з біології на мистецтво. Гадаю, ви можете уявити, як я розказувала про це батькам. Але годі про це – я ж маю переконувати вас, що НГК – чудовий за будь-яких умов! – Вона зціпила зуби, демонструючи щось на подобу посмішки, і відкинула з обличчя пасмо волосся. – Хоч би там як, зараз у нас ланч. Ми будемо раді, якщо ви до нас приєднаєтесь.
– Ми? – перепитала Еббі.
– Міка і я. Може, Кел теж прийде, але він, мабуть, досі допомагає Дуґу і зв’язується з його батьками. Він любить поговорити, тому не сумніваюся, що найближчу годину, а то й довше, він буде їх заспокоювати.
Мжичка почала перетворюватись на сильний дощ, і вони пришвидшили крок. Ден, що промок та промерз до кісток, тільки втішився, коли вони дісталися до навісу перед входом до Вілфурдської зали.
Він зіщулився й обхопив себе руками. Праворуч від них бовванів Бруклін. Ден глянув на порожні вікна, що ряд за рядом витріщалися на нього, наче сотні пустих очниць. Садівники лише частково обрізали лозу, що вилася понад входом, тож Бруклін і далі виглядав так, ніби його знову залишили впадати в руїну. Багато користі від тієї реставрації?
Сірі хмари над головою розступилися, і сонячний промінь упав на горішній поверх притулку – на той поверх, на якому Ден боровся зі здорованем, озброєним ломом, упевнений, що не виживе. Світло досягнуло вікна, і він майже побачив бліде обличчя із замальованими очима, що дивилося на нього.
«Це