Рибалки. Чiґозі Обіома
з американським акцентом, що наслідував озвучку гри. Пізніше мати покарала його, коли побачила, що він ненароком накидав екскрементів на килимок.
Розчаровані, ми знову спробували знайти таку фізичну діяльність, яка б заповнила наш позашкільний час, коли вже звільнилися від суворих батькових приписів. Тож ми збирали своїх друзів-сусідів грати у футбол на пустирі позаду нашого двору. А ще ми покликали Кайоде – єдиного хлопця, якого ми знали зі зграї вовків, з якими грали на муніципальному футбольному полі. Його андрогінне обличчя постійно прикрашала ніжна усмішка. До нас також приєдналися Іґбафе, наш сусід, і його двоюрідний брат Тобі – напівглухий хлопець, через якого, коли говориш, надриваєш собі зв’язки, а він усе одно запитує: «Вибач, що ти сказав?» Тобі мав величезні вуха, які, здавалося, не були частиною його тіла. Він майже не ображався, – можливо тому, що іноді просто не чув, як ми, зазвичай пошепки, називали його Eleti Ehoro – Заячі Вуха. Ми бігали тим полем уздовж і впоперек, одягнені в дешеві футбольні майки, на яких друкованими літерами написали свої футбольні прізвиська. Ми грали так, ніби зірвалися з ланцюга, часто зафутболюючи м’ячі у сусідні будинки, а потім робили провальні спроби їх повернути. Багато разів ми приходили на місце саме вчасно, щоб побачити, як сусіди пробивають нашого м’яча, пропускаючи повз вуха наші благання віддати його, бо той м’яч ударив когось або щось розбив. А одного разу м’яч перелетів через сусідський паркан і вдарив інваліда по голові, вибивши його з візка. Іншого разу м’яч розбив шибку у вікні.
Щоразу, як хтось знищував м’яча, ми збиралися грошима й купували новий – усі, крім Кайоде, котрий, походячи з бурхливого моря найбіднішого населення міста, не міг докласти до наших зборів навіть одного кобо. Часто він був одягнений у поношені й подерті шорти, а мешкав зі своїми літніми батьками, духовними лідерами невеликої Христової Апостольської Церкви, у недозведеному двоповерховому будинку за першим поворотом по дорозі до школи. Не маючи змоги робити свій внесок, він молився за всі наші м’ячі, благаючи Бога допомогти нам і зберегти кожен якомога довше, забороняючи їм перетинати межі майданчика.
Одного дня ми купили чудовий новий м’яч білого кольору з логотипом Олімпіади’96, що відбулася в Атланті. Після того як Кайоде помолився, ми почали грати, та вже ледве за годину Боджа копнув м’яча так, що той приземлився за огорожею двору лікаря. М’яч розбив шибку у шикарному будинку і нагнав страху на двох сонних голубів на даху, які затріпотіли геть. Ми почекали на чималій відстані, щоб мати змогу втекти, якщо хтось вийде і кинеться на нас. Витримавши значну паузу, Ікенна і Боджа подалися до будинку, а Кайоде став на коліна й заблагав Бога втрутитися. Коли наші посланці досягли двору, лікар, що немов уже чекав на них, кинувся в наш бік, і ми всі чкурнули так, що аж п’яти заблищали. Діставшись додому, захекані й спітнілі, ми зрозуміли, що футболу з нас досить.
Ми стали рибалками, коли наступного