Інтернат. Сергій Жадан
місто, – Паша нервово совається на стільці. Пітер говорить так привітно, що йому відразу ж починаєш не довіряти.
– Ага, – знову тішиться Пітер. – Справи?
– Справи, – подумавши, погоджується Паша. – Племінник в інтернаті. Забрати хочу. На вихідні.
– У вас тут, бачу, щодня вихідні.
Паша думає, що краще на це промовчати.
– Мабуть, іншим разом заберу, – додає, помовчавши.
– Ага, – підтримує його Пітер, – місяці через два.
– Чьо через два? – не розуміє його Паша.
– Ну, поки нова лінія фронту встановиться, поки пункт пропуску запустять, – пояснює Пітер. – Що ж ви його раніше не забрали, раз у вас канікули? Ви що – новин не читаєте?
– Не читаю, – чесно зізнається Паша.
– І я не читаю, – зізнається Пітер. – Я їх пишу, – додає він, витримавши дещо закоротку паузу й, розсміявшись, випускає навсібіч тютюновий дим.
– І шо робити? – розгублено запитує Паша. – У нього зі здоров’ям проблеми, боюсь за нього.
– Забирайте його тепер, – радить йому Пітер, посміхаючись, – вони ще кілька днів будуть звідти виходити, – показує він на бійців довкола, – їм усім зараз буде не до вас. У місті влада міняється. Хто знає, що буде з інтернатом. Новій владі, – киває він головою в бік, де на його думку має тепер бути нова влада, – не до інтернатів. Будуть чистити місто після ваших.
Паші ріже слух оце ось його «після ваших», але він стримується, не заперечує.
– Там же стріляють? – припускає Паша.
– Тим більше, – погоджується Пітер. – Тим більше. Не хотів би я канікули під артобстрілом провести.
Паша гарячково думає. Не вигадує нічого кращого, як подзвонити старому. Дістає «нокіа», набирає.
– І зв’язок теж, місяці через два буде, – коментує Пітер. – І то – якщо ваша влада постарається, – Пітер знову робить наголос на слові ваша. – До цього не старалась, – додає.
Паша дивиться на екран – покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.
– Вони спеціально глушать, – пояснює Пітер, – щоби ваші, – показує довкола, – не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки, – додає він і старанно бичкує наполовину докурену сигарету в зробленій із порожньої пивної банки попільничці. – Ви не історію викладаєте? – прискіпливо дивиться на Пашу.
– Ні, – відповідає Паша, – не історію.
– Правильно, – хвалить його чомусь Пітер, – у вашій країні історію вчити – як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. Хоча мені подобається ця ваша любов до історії, – говорить Пітер, дістає нову сигарету, знову клацає «зіппо», знову пускає в стелю дим, – правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодці. Що би я вам порадив, – продовжує Пітер, відкинувшись на спинку стільця й затиснувши сигарету двома пальцями, і Паша слухає його, аж зауважує, як до зали ввалюється четверо військових, і обличчя в них особливо темні, а рухи важкі й нервові, й очі в них червоні від злості та диму, окидають поглядом приміщення й чітко, безпомилково, відразу вираховують