Мигдаль для серця (збірник). Ірина Мацко

      Щоб смакувало краще

      Дуже добре смакуватиме, якщо приправити страву вірою та любов’ю.

      Кошеня

      Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулося. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько нявкнуло, та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі – кошеня було саме-самісіньке. Скільки тут пролежало, воно не пам’ятало. У маленькій голівці пропливали лише приємні картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно, посапуючи та прицмокуючи, пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А тоді мати зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало несила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно нявкнуло.

      У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їжу? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок, біля якого метушились люди.

      Це була невеличка кав’ярня. У ній здебільшого засиджувалися не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал, на якому готували страву, що мала найбільший попит у цьому закладі, – шашлики. І хоч вони були надто пересмажені та пересолені, охочих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і вабило усіх бездомних собак, котів, щурів – та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід, перемішаний з запахом смаженого м’яса.

      Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так садонув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.

      – Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю, – блиснули злобою зелені очі.

      Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись зі здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й, посмоктавши її, там і заснуло.

      Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку, в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.

      Знову прокинувшись наче уві сні, кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промайнула сіренька смугаста шубка. Рідні риси.

      – Мамо! Мамо, це ти?

      Це було лише марення. Але саме воно пробудило