Дим. Володимир Худенко
шастали там у берегах, а німці їх шукали. Як же вони не додивились, усе не міг втямити Йванович, що на тих дворищах ніяких німців і пелеху не було – одна хата пустувала, а в другій жила мати з дівчинкою – Йванович ту дівчинку знав добре, була вона трохи менша за нього. І, мовляв, тоді як прилетів снаряд – того Йванович не бачив, то вже розказували йому; так от – тоді як прилетів снаряд, то жінка вийшла якраз на крилечко, примружилась на сонце, а воно як засвистить, засвистить… Погоріло все – хати під солом’яною стріхою, хліви литі, а на хлівах сіно, а під хлівами та ще поруч чагарник, запущений сад з висушеними тинами… Йванович казав, що в них у старій хаті тоді побило осколками віконниці, і важкі віконниці, товщиною в два пальці, були в дірках, як решето – така сила. Йванович і сам од війни, виходить, постраждав, хоча вже й після неї – пасли з хлопцями корів у берегах і підірвались там на міні. Одного хлопчину вбило, а ще одного разом зо Йвановичем же – лише покалічило. У того другого щось із ногою було, а Йвановичу два пальці на правиці ледь не одтяло – бецман та вказівний. Хвала богу, пришили в лад, лише довелось на час переучуватись усе лівою робити. Так до смерті Йванович і остався дворуким – і писати міг обома, лишень погано. Не розбереш майже. Він мало про війну розказував, і все чудне якесь – то все згадував, як в останнє передвоєнне літо йшли вони з покосів і бачили три сонця в небі, ну чисто тобі три сонця, а потім знову стало одне. Або як лежав осінньої ночі на теплій печі і бачив у вікно над піччю якесь блискуче покотьоло – воно снувало двором невисоко, а потім чкурнуло на той самий пустир і там зникло… Чи там тоді пустиря не було ще? Він сам не пам’ятав. Інколи повідав, як німці заходили в село – чванливі, гордовиті, йшли рівними рядами, а як відступали, то були брудні і худющі, неохайні, та все цупили з придорожніх дерев яблучка-дички. Або, бувало, заходився дивуватись, чого це, мовляв, у війну літаки інакше літали, ніж нині – не так високо, та й з гулом інакшим, бомбовози – казав він на них, бомбовози! – так і казав… Ніби й розумна людина, а ото таке.
У шістдесят літ Йванович вийшов на пенсію, і на його ювілей зійшовся ледве не весь колгосп. І голова, і Поголовний, і завферми, і бухгалтера-диспетчери, і рядові колгоспники. Прийшов навіть голова сільради та директор школи з завучем. Приїхав син з дружиною та дітьми. Всі сиділи, випивали і їли, бажали довгих літ і міцного здоров’я, навіть заспівали під баян «Два кольори» та «Рідна мати моя». А для самого Йвановича те все було ой як невесело, він позирав на те збіговисько, як на власний похорон. Був блідий, як стіна, і якийсь такий немов… вимучений? А як виходив до хлопців, що диміли на вулиці, то лише бубонів під носа: «Шістдесят – це все, шістдесят – це все…» Він давно таке казав, і чим ближче до пенсії, тим сумнішим робився.
І ніби як наврочив, а чи мо’ одчував що. Мабуть, не прожив і року після того – стали відмовляти нирки. За місяць перед смертю так узагалі через кожні два дні мусив їздити в районну лікарню на очистку крові. Теж не близький світ – коли син возив, а коли мусили