На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
цигарку, а Кач – сигару. Печені ще зосталося чимало.
– Каче, чи не віднести нам Кропові й Тьядену по шматку гуски?
– Гаразд, – погоджується він.
Ми відрізуємо кусень і дбайливо загортаємо його в газету. Решту ми збираємося віднести до себе у барак, але Кач сміється і каже одне тільки слово:
– Тьяден!
Я розумію, треба забирати все. Ми збираємося вже йти до курника, щоб обох збудити. Але спершу ховаємо пір’я.
Попервах Кроп і Тьяден сприймають нас за привидів. Потім тільки чути, як працюють їхні щелепи. Тьяден тримає гусяче крило обома руками, наче губну гармонію, і жує. Він сьорбає жир із казанка й плямкає:
– От спасибі, ніколи цього не забуду.
Ми вертаємо до барака. Знову наді мною високе небо із зірками, незабаром світатиме, і я йду туди, у світання, я – солдат у здоровезних чоботях і з повнісіньким шлунком, малий солдат у світанковій імлі, а поруч зі мною йде вайлуватий, зігнутий Кач, мій товариш.
У вранішніх сутінках вимальовуються обриси нашого барака, вони насувають на нас, немов чорний тихий сон.
Поширюються чутки, що готується наступ. Ми вирушаємо до передової на два дні раніше, ніж звичайно. Дорогою минаємо напівзруйновану школу. Уздовж її бічної стіни стоїть іще одна, висока подвійна стіна із зовсім новеньких, світлих, неполірованих трун. Від них іще йде дух деревини, живиці й лісу. Тих трун не менше сотні.
– Бач, як добре подбали про наступ, – дивується Мюллер.
– То для нас, – бурмоче Детерінг.
– Припни язика! – уриває його Кач.
– Іще радітимеш, як тобі дістанеться труна, – пащекує Тьяден, – бо таке одоробло, як ти, можна хіба тільки в плащ-намет загорнути.
Інші теж удаються до дотепів, моторошних дотепів, та що нам іще робити? Адже труни приготували справді для нас. Це діло тут організоване добре.
На передовій відчувається прихований рух. Першої ж ночі ми намагаємось зорієнтуватися. У нас досить тихо, тож чути, як по той бік фронту без упину гурчать вантажні машини, цілу ніч, аж до світанку. Кач каже, що вони не повертаються назад, а тільки підвозять та підвозять – солдатів, боєприпаси, гармати.
Англійську артилерію підсилено, це відразу чути. Праворуч від ферми стоять принаймні чотири батареї їхніх восьмидюймовок, а за зламаною тополею встановлені міномети. Крім того, тепер тут повно тих невеличких французьких страховиськ, що стріляють снарядами з ударними детонаторами.
Настрій у нас пригнічений. Через дві години по тому, як ми спустилися в бліндаж, наша артилерія обстріляла свої ж траншеї. Це вже втретє за чотири тижні. Коли б то була помилка в наведенні, ніхто б і слова не сказав, але це сталося тому, що стволи в гарматах надто вже стерті й постріли неточні, от снаряди б’ють і по нас. Через те першої ж ночі поранило двох наших солдатів.
Фронт – це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі. Ми лежимо під ґратами, що їх утворюють траєкторії снарядів, лежимо в нервовому чеканні невідомого. Над нами витає випадок. Коли летить снаряд,