Місто. Роман Іваничук
Ніцше! – Страус підніс до підборіддя тремтячий кулак.
– Так, Ніцше, – Мирон не звернув уваги на зауваження Страуса. – Він проповідував культ сили, правда? Ой, Богдане… Не примушуй себе бути у всьому гуманним. Ніби не знаєш, що влади всяк хоче, тільки не кожному вона дається. Співак примушує любити себе і сміятися або ридати і страждати – він ввергає тебе в залежність, рабство і стає, порівняно з тобою, надлюдиною. Письменник пише твір для того, щоб підкорити читача, і коли він добрий письменник, то й підкоряє. Кожен хоче бути сильним. Жінка долає красою. Ми ж добре пам’ятаємо…
– Замовкни! – перебив його Роман.
– Більше не буду, – театрально вдарився в груди Мирон. – Хоча чому б і не згадати її нині, адже й зустрілись ми тут для того, щоб згадати… Не хочеш – не треба. Я хотів лише підтвердити: кожен когось підкоряє…
Зарицький згадав три чинники, які визначили його життя. Перед очима постали образ Жінки, краса якої не зблякла і в труні, постать Письменника – зсутуленого, старого, з темними трагічними очима, творчість якого назавжди підкорила його страшною правдою, і збережена в пам’яті моторошна тінь загайпільського селянина, котрого повісили мадярські карателі за Першої світової війни…
– Ти маєш рацію, Мироне, – мовив. – Тільки один скоряє красою, інший – мистецтвом, а ще хтось – зашморгом… Це різні речі. А тому я не хотів би, щоб ми нині згадували Ніцше.
– Саме й пора, – промовив Роман і пильно глянув на Страуса. – Поки прийдуть розпорядження, нам варто з’ясувати, що ж, власне, сталося сьогодні і звідки воно взялося.
– Краще розпишемо пульку, – змахнув рукою Мирон. – Усе з’ясується й без нас, і то досить швидко. «Як не заб’є тебе гостра куля, то копитом, замість кулі, вб’є кобила», – доспівав пісеньку і взяв з підвіконня колоду карт.
– А я піду виймати верші з-під кашиці! – схопився з-за столу Василько, знудьгувавшись від розмов старших.
Тоді схопилася й Василина. Вона оббігла стіл, пригорнула хлопчика до себе, затуляючи його білу голівку шальоновою хусткою і крізь здавлений конвульсивний плач прошепотіла:
– Не пущу… Ой, не пущу! Не меш туди вже більше бігати. Та й що робити… Та й що робити…
Від стримуваного плачу Василини війнуло зловістям. Якби вона заголосила, залементувала, могли б на неї і прикрикнути, бо для розпачу не було ще ніяких причин, а це тихе примовляння над білою голівкою хлопчика посилило тривожне передчуття лиха, яке вранці лише дало про себе знати й заховалося, затаїлося, і ніхто не відає, яких воно в цю мить набирає форм там, де йому дана воля. Здавлене ридання Василини зробило ту невідомість відчутною – густою, липкою, її треба було проглянути або ж абстрагуватися від неї, а тому Роман і Богдан вдоволено сприйняли нехитрі дотепи Мирона, які розвіювали гнітючість: Костецький перемішував карти, примовляючи банальне й старе мов світ:
– Василино, заберіть зі столу музику. І скатертину теж. Жінка й обрус – найперші вороги преферансу… По скільки? По п’ять копійок, як завжди. Починаймо, а хто