Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький
святом св. Івана цвіт папороті. Тоді щойно знайде свою душу. Чув, що є люди, які не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й він бездушником, але його Євдокія не хоче жити з бездушником, а він не може жити без своєї Євдокії.
Побачив і почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кінець цього «дива». Заблукав він раз у село, де жив той шукач своєї Душі. Допитався до його хати і, що побачив там? Побачив молодого ґазду й зарум'янену, пишну ґаздиню, а перед хатою хлопчика з білими кучерями. Розговорився з ґаздою і, пригадали собі зимарку на Луковицях. Ґазда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жіночки Євдокії. Живуть у любові і злагоді, як двоє голубів. Гостив Лукина в себе кілька днів, а на прощання сказав йому:
«Так то, леґіне Лукине, впертістю, завзяттям і витривалістю можна все зробити, а твердою вірою у власні сили й Божу допомогу, зірку на небі досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».
Пішов Лукин блукати дальше своїми горами й розповідати горєнам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горєни» слухали й лише головами покивували.
«Усєчіну» бачив уже Лукин. Він же виріс в горах і блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однієї осени на Ворохтєнських полонинах, не доводилося ще бачити ніколи. Оце стрінув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши їх, здивувався і зачудувався. Ватаг у стаї сказав йому, що це один великий пан із далеких «долів» зайшов сюди в гори зі своїми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусів пояснити Лукинові, що це таке «пан» і що це «доли». Далеко за горами, де нема гір, стелиться усюди рівнина, поле, мало там і лісів. Тут «годує» верховинців ліс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповів Лукинові.
Глядить Лукин на тих зайшлих людей і чудується. Усі на конях, пани й слуги. Пани на сідлах із шкіри – «рєд» на конях блищить сріблом, стремена золоті. Найкращий кінь під паном, що на самому переді. Він то прикликав Лукина до себе й заговорив до нього людською мовою, якою говорять і верховинці. Сказав Лукинові, що приїхав у гори на полювання. Напевно Лукин знає, де найбільше ведмедів, на котру полонину виходять вечором олені, звідки виходять вовки й де можна надибати багато куниць і видер? Не дуже то охоче давав Лукин панові відповіди. Не подобався йому цей пан і другі пани. Не подобалось йому те, що слуги зсаджували панів із коней і помагали їм сідати на них. А як засіли до вечері, то пани кидали слугам недогризені кости, як це роблять верховинці з котюгами. До слуг говорили пани мовою подібною до верховинської, а між собою розмовляли мовою, якої Лукин ще ніколи не чув. Ватаг сказав йому, що це польська мова, лєцька. Спали пани на пишних коверцях і ними прикривалися. Слуги ж спали, де і як попало. Рано побудили слуги панів, снідання для них було вже готове. По сніданню заграли ловецькі роги й пани вирушили на полювання. Зброя в них така, якої Лукин ще не бачив. Полювали зранку до вечора, вполювали не мало ведмедів, оленів, вовків і дрібної звірини. Впольовану звірину