Скандал у Богемії. Артур Конан Дойл
почув, що я чув про його книжку, бліді щоки порожевіли від задоволення.
– На цю роботу так рідко посилаються, що я вже й зовсім поховав її, – зауважив медик. – Мої видавці казали, що її купують вкрай мляво. А ви самі, здається, також лікар?
– Військовий хірург у відставці.
– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотів би спеціалізуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що є. Втім, містере Шерлок Голмс, це справи не стосується, і я добре розумію, що для вас кожна хвилина має значення. Віднедавна в моєму будинку на Брук-стрит відбуваються дуже дивні речі, а сьогодні ввечері справа набрала таких обертів, що я більше вже не міг чекати й змушений був приїхати до вас, аби просити вашої поради та допомоги.
Шерлок Голмс сів і запалив люльку.
– До ваших послуг, – сказав він. – Розкажіть докладно, що вас стривожило.
– Цілковиті дрібниці, – почав доктор Тревельян, – і мені навіть соромно розповідати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подія й поготів. Та я краще розповім усе як було, а ви вже самі вирішите, що важливо, а що ні. Доведеться почати з розповіді про мою освіту. Я закінчив Лондонський університет, і не думайте, що співаю собі дифірамби, але мої професори покладали на мене великі сподівання. Після закінчення університету я не покинув дослідницьку роботу й залишився на незначній посаді в клініці при Королівському коледжі. Мені пощастило привернути увагу до своєї роботи про поодинокі випадки каталепсії й урешті-решт отримати премію Брюса Пінкертона, а також медаль за свою монографію про нервові хвороби, тільки-но згадану вашим колегою. Не перебільшуючи, скажу, що на той час мені всі пророкували блискуче майбутнє. У мене була одна перепона: я був бідний. Мене неважко зрозуміти – лікарю-фахівцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’єру на одній із вулиць, що примикають до Кевендіш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштує шалених грошей. Не кажучи вже про ці витрати, треба ще якось жити впродовж кількох років і при цьому утримувати пристойний екіпаж і коня. Усе це було мені не по кишені, тому я вирішив провадити економне життя та збирати кошти, щоб років через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом мені допоміг випадок.
Одного ранку до мене в кімнату зайшов зовсім незнайомий чоловік, такий собі містер Блессінґтон, і одразу взявся до справи.
«Ви той самий Персі Тревельян, котрий за видатні успіхи нещодавно отримав премію?» – спитав він.
Я вклонився.
«Відповідайте мені прямо, – продовжував гість, – бо це у ваших інтересах. Аби досягти успіху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»
Почувши це несподіване запитання, я не міг не всміхнутися.
«Сподіваюся, що не позбавлений цієї чесноти».
«У вас є якісь гидкі звички? Алкоголем зловживаєте, га?» «Та що ви, сер!» – вигукнув я.
«Добре, добре! Тоді все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»
Я стенув плечима.
«Отакої! – зауважив він із