Цикл підліткових жахів. Оксана Владимировна Кириченко
видовища, тіло повністю ціпеніє, а горло здавлює тугий клубок. Та коли кістлява рука із довжелезними нігтями раптово шкрябає скло, я виходжу із оціпеніння й швидким рухом вмикаю світло.
І все, що я бачу перед собою – абсолютно порожній ганок.
Я переводжу подих. Це просто галюцинація. Мій втомлений від безсоння мозок заважає нормально міркувати. Та й бабайка із дитячих казок викрадала, відповідно, тільки дітей.
Я біжу назад до спальні та рвучко відчиняю двері кімнати. Стася, закутана по самі вуха у ковдру, спокійно сопе крізь висунутий носик.
Я намагаюсь заспокоїтися та декілька разів глибоко вдихаю і видихаю. Куркам на сміх: здорова доросла жінка боїться власних видінь. Кому розкажу – не повірять. Збираючи всю свою волю в кулак, я знову повертаюся у коридор, вимикаю світло і, намагаючись не дивитись у вікно, рвучко відчиняю двері.
Ох, здається, сьогодні я отримаю серцевий напад та помру молодою. На порозі стоїть висока жінка із страшно перекошеним обличчям у червоних шрамах із майже лисою головою. Вона дивиться на мене великими жаб’ячими очима, а її руки протягуються до мене, ніби бажають заключити у свої обійми навіки…
І тут я не витримую.
– А-а-а…!
Мій дикий крик ніби чує весь всесвіт. Я пробую зачинити ці кляті двері у потойбічний світ, проте довжелезна рука просовується далі всередину і не дає мені цього зробити. Зненацька худорлява потвора виявляється надзвичайно сильною… Я кричу знову і знову, сльози котяться по обличчю, трухлява рука ворушить пальцями, змушуючи все моє їство німіти від жаху.
Раптом з-за спини вистрибує тінь і міцним рухом захлопує двері, обрізаючи тонкі пальці із довгими кігтями. Бабця швидко замикає замки та вмикає світло.
Я припиняю кричати, одначе сльози продовжуються котитися. Маленька Стася сонно потирає ручками оченята, перелякано дивлячись на мене.
– Що сталось, мамо? Чому ти плачеш?
Але я не можу вимовити ні слова.
Бабця нахиляється до полу та підіймає п’ять довгих кривих гілок. Крик знову застрягає у моєму горлі, поки я шоковано дивлюся на них.
– Вона приходила не по тебе, – мовить старенька. Розуміння повільно закрадається у мій мозок. – Стасю, внучко, пам’ятаєш, ти бачила жіночку у вікні?
Донька киває головою.
– Це вона змусила маму плакати?
– Так, це була вона.
– Тоді вона лиха, – відказує Стася, стискуючи губи, як вона полюбляє робити, коли чимось невдоволена. – Мама хотіла її зігріти, а вона її засмутила. Мамо, більше не пускай її на поріг і не виходь уночі на вулицю!
Стася сердито тупотить ніжками та обіймає мене за талію.
– Ніхто більше не образить мою маму.
Я міцно обіймаю доньку у відповідь, усвідомлюючи, що ще однієї ночі тут я не витримаю, тому доведеться прощатись із бабцею та переривати свій відпочинок. Я нізащо не віддам свою Стасю цій химерній потворі, ким би вона не була.
Старенька стискає моє плече та промовляє:
– Лягай