Інферно. Дэн Браун
крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.
Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.
– Благаю, пане Ленґдон, – прошепотіла вона. – Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.
Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.
– Лікарю Марконі?
Бородань натиснув на кнопку й відповів:
– Sì?
Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?
– Momento, – сказав Марконі, завершуючи розмову.
– Що сталося? – спитав Ленґдон.
Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.
– То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.
У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.
– Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.
На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.
– Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.
Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.
– Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!
Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.
– Це палата інтенсивної терапії, – пояснила вона. – Щонайраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому. За хвилину лікар Марконі піде гляне, хто то прийшов і що йому чи їй треба.
– А якщо це треба мені? – напосідливо спитав Ленґдон.
Пані Брукс терпляче всміхнулася і, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:
– Пане Ленґдон, є деякі речі стосовно минулої ночі, про які ви не знаєте… стосовно того, що з вами трапилося. І перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб…
– Які факти?! – прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. – Усе, що мені відомо, – це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».
Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.
– Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? – спитав він. – Може, я комусь заподіяв шкоду?
– Ні, ні, – запевнила його лікарка. – Гадаю, що ні.
– Тоді що ж трапилося?! – настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. – Я маю право знати, що відбувається!
Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула