Злюб. Як парувалися наука і секс. Мері Роуч

      Прелюдія

      У кімнаті сидить чоловік і щось витворяє зі своїми надколінками. 1983 рік, кампус Каліфорнійського університету, Лос-Анджелес. Чоловікові – об’єктові дослідження – веліли займатися цим чотири хвилини, припинити, а потім ще хвилину робити те саме.

      Після того він може вдягнути штани, забрати свою платню й піти додому, щоб за вечерею розповідати про цю потішну пригоду. Це дослідження сексуальних реакцій людини. Маніпуляції з надколінками не передбачають жодного сексуального відгуку, принаймні на нашій планеті, і саме тому чоловік тим і займається: це контрольна дія. (Перед тим чоловікові веліли маніпулювати звичнішим органом, доки дослідники бозна-що вимірювали.)

      Я натрапила на це дослідження декілька років тому, коли гаяла час у бібліотеці одного медичного коледжу. До того моменту мені ніколи не спадало на думку, що секс вивчають у лабораторіях так само як сон, травлення, лущення шкіри чи будь-яку іншу галузь людської фізіології. Мабуть, я таки знала, проте ніколи по-справжньому не замислювалася над цим. Не замислювалася, як це все відбувається, які труднощі й перепони постають перед дослідниками – здивовано підняті брови, підозри дружин, пересуди колег. Уявіть, як прибиральник, чи якийсь першокурсник, чи президент Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі відчиняє без стуку двері й бачить оте дійство з надколінками. У тому, щоб веліти об’єктові дослідження гратися зі своїми колінцями, нема нічого ні аморального, ні непристойного, однак це важко пояснити. А знайти фінансування на такі дослідження й поготів. Цікаво, хто їх узагалі спонсорує? А хто зголошується брати в них участь?

      Не дивно, що кількість серйозних наукових робіт, присвячених дослідженню сексуальної фізіології, за винятком декількох значних праць, почала зростати лише з початку 1970-х років. Наприкінці 1950-х Вільям Мастерз і Вірджинія Джонсон писали про галузь своїх досліджень: «…наукою та науковцями й досі керують страхи – страх громадської думки, …страх релігійної нетерпимості, політичного тиску, та понад усе страх мракобісся й упереджень і не лише ззовні, але й усередині професійної спільноти». (І тоді вони сказали: «Та йдіть до бісової матері!» і змайстрували пеніс-камеру.) Британський секс-фізіолог Рой Левін, тепер він на пенсії, розповідав, що в предметному покажчику його книжки «Основи медичної фізіології», популярного в шістдесяті роки підручника, не було таких термінів, як «пеніс», «вагіна», «коїтус», «ерекція» чи «еякуляція». Курси фізіології не торкалися ані оргазму, ані сексуального збудження, наче секс був якоюсь сороміцькою таємницею, а не звичайним біологічним явищем.

      Один з перших проектів Левіна полягав у вивченні хімічних властивостей вагінальних секрецій, єдиної рідини людського організму, про яку практично нічого не було відомо. Жіноча волога – перше, з чим стикається сперма після виверження, і принаймні з погляду можливості зачаття про неї необхідно знати якомога більше. Для Левіна це було очевидно, а от для деяких його колег-фізіологів – ні. Левін пригадував, як на конференції, де він презентував свою роботу, йому вдалося ненароком підслухати в чоловічому туалеті, як з нього глузували колеги. Вони безумовно припускали, що він знаходить нездорову насолоду в процесі підрахунку концентрації іонів у вагінальній рідині. І взагалі люди вивчають секс лише тому, що збоченці.

      Або хоча б тому, що вони мають неподобну цікавість до цього питання. І такі переконання змушують одних насторожено ставитися до дослідників сексу, а інших – цікавитися понад міру. «Люди неминуче починають думати так і про мене, і про те, чому я вивчаю цю тему», – каже дослідниця Синді Местон з Техаського університету в Остіні. Те, що Местон вродлива білявка, лише ускладнює справу. Якщо, наприклад, ви сидітимете поруч у літаку й вирішите запитати про її роботу, то вона або збреше, або скаже: «Я працюю у сфері психофізіологічних досліджень». Більшості цього вистачає. «А якщо хтось хоче довідатися докладніше, я кажу щось на кшталт: ну, ми використовуємо різні візуальні й звукові стимули для вивчення вегетативної нервової системи в різноманітних контекстах. Зазвичай це спрацьовує».

      Навіть якщо дослідник ретельно обґрунтовує цілі й важливість пов’язаного з сексом проекту, його все одно підозрюватимуть у збоченні. Минулого року я спілкувалася електронною поштою з однією приятелькою, що вивчала чорний ринок органів померлих. Якось вона заволоділа списком продаж однієї фірми, що постачала органи й тканини для досліджень. У тому списку була й «вагіна з клітором». Приятелька не повірила, що геніталії трупа можуть бути потрібні для виправданих наукових цілей. Вона вирішила, що дослідник замовив цю частину тіла, щоб займатися з нею сексом. Я відповіла, що фізіологам і науковцям, які вивчають сексуальні розлади, й досі багато чого треба довідатися про жіноче збудження і оргазм, тож саме тому я можу собі уявити, що комусь потрібна ця частина тіла. «Ба більше», – написала я їй, – «якби хлопець хотів трахнути ту штуку, гадаєш, він би заморочувався клітором?»

      Найперші наукові праці в галузі сексуальної фізіології з’являлися як побічний продукт дослідження проблем народжуваності, акушерства, гінекології й венеричних захворювань. Та навіть робота в цих галузях медицини частенько викликала зневагу