Сестри-вампірки 1. Надя Фендрих
та сама Дака і відразу ж затулила обличчя руками:
– А-а-ай, сонце!
Обличчя у дівчинки було таке саме бліде, як і в чоловіка, який сидів за кермом вантажівки, – вона скидалася на тих диваків, що вдягаються у все чорне і збираються вночі на кладовищах. Дака похмуро озирнулася. На ній були чорна шкіряна курточка з брошкою у вигляді черепа, подерті червоні колготки й короткі джинсові шорти з бахромою. Але найдивнішим, мабуть, було її волосся. Чорне, наче смола, воно стирчало врізнобіч, і Дірк мимоволі згадав морського їжака, на котрого мав необережність наступити минулого літа, під час відпочинку на Мальдівах.
Нічогеньке задоволення… Загалом, байдуже, чи були його нові сусіди якимось чином причетні до мафіозного клану, нормальною цю компанію назвати було важко.
Думку Дірка, судячи з усього, поділяв і Польді – такса фрау Газе. Допоки суботню тишу не порушив гуркіт вантажівки нових сусідів, Польді захоплено розглядав калюжку, смакуючи наперед печеню, якою господиня обіцяла почастувати його на обід. Але тепер його думки були зайняті аж ніяк не їжею. Польді безперестанку нюшив носом. Кудлата шерсть на його загривку стала дибки. Типи з іржавої колимаги якось дивно пахли, їхній запах не був схожий на людський. Ну, з жінкою-то все зрозуміло, вона, як і всі пані, пахла ванільною пудрою і яблучним шампунем, а от чоловік і дві дівчинки – ті пахли зовсім інакше. Їхній дух нагадував запах давно обгризених і закопаних кісток. Це був запах землі і тліні з легкою домішкою сирого м’яса. Пронюхавши останнє, будь-який інший пес зрадів би до нестями, але старого Польді було неможливо ошукати. Його ніс відчував небезпеку, смертельну небезпеку! Тому Польді, голосно дзявкаючи, зволів піти в будинок. На його превелику радість, господиня відчинила вхідні двері відразу ж, тільки-но він з’явився на ґанку. І хоч вона не дуже добре володіла собачою мовою, він таки вирішив попередити її про небезпеку, що з’явилася казна-звідки. Але фрау Газе не збагнула застережень вірного пса, а у відповідь на гавкіт лише пообіцяла вихованцеві чергову смакоту. І Польді, підібгавши хвіст, поплентався додому. Час подумати про сієсту, адже він свою справу зробив. Тепер вся надія на пильність людини із запахом пачулі.
На відміну від Польді, Дірк ван Комбаст зовсім не збирався ховатися в будинку. Йому було страшенно цікаво дізнатися, з ким доведеться мати справу. Він уже готовий був першим зробити крок і познайомитися з новими сусідами, заразом вивідавши в них усе, що його бентежило. Дірк визирнув із-за живоплоту, чим одразу звернув на себе увагу блідолицього, котрий попрямував до нього таким широким кроком, що здавалося, ніби він зовсім і не йде, а ширяє в повітрі.
– Доброго дня, пане…
– Ван Комбаст. Дірк ван Комбаст, – відповів Дірк, простягаючи сусідові руку. Але блідолиций замість того, щоб її потиснути, стукнув кулаком по лобі Дірка.
– Boi motra, гep ван Комбаст, – розсміявся новий сусіда.
Дірк знову здивувався: boi motra – це яка мова? Італійську нагадує лише віддалено… Що ж, можливо, це і справді сицилійський акцент?