Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
моя,
…у мене складається враження, що ти сприймаєш наші стосунки та мою бурхливу і нестримну відданість тобі як належне.
Якщо одна людина розділяє життя з іншою настільки, що з’являються певні особисті обмеження, а хатнє господарство ведеться такою мірою, як у нас із тобою,— тоді з’являються і певні зобов’язання…
На мою думку, якщо для тебе стало необхідним змінити кут зору «один чоловік — одна жінка», тоді краще було б спокійно розповісти мені, що це те, чого тобі наразі хочеться, і докласти хоча б якихось зусиль, щоб це мені пояснити… Мені здається, ти достатньою мірою не поважаєш ані себе, ані мене, ані наші стосунки і ставишся до мене як до жиголо, який пристрасно жадає виконати найменшу «примху пані». Якщо в тебе є бажання, щоб я залишився з тобою, я риссю прискачу до тебе. Проте якщо ти маєш інші плани,— я влаштую своє життя та залишуся в ньому, доки ти знову не покличеш мене…
Двоє людей, якщо вони кохають одне одного, повинні іноді поступатися чимось, поважати думку іншого та узгоджувати серця, розум та душу. Цього неможливо вимагати або вимолювати — це має спиратися на взаємне бажання, і більше ні на що…
Мені більше нічого додати, крім… Бережи тебе Бог, люба Душко.
Їхнє кохання коливалося, немов полум’я на вітру. Коли воно «наростало», то приносило із собою поцілунки, прогулянки рука об руку, вдягання й перевдягання, походи на вечірки, до нічних ресторанів. Вони складали ідеальну пару: обидва вродливі та помітні, вона – зразок тендітної жіночності, він – утілена уява про мужність. Коли полум’я згасало, він жалів себе, звинувачував її у своїх негараздах та страждав. Тим часом вона готувалася до зйомок, вручала мені його каблучку, щоб я поклала її у скриньку до інших каблучок, і дуже швидко про нього забувала – без жодних стегнань. Щоправда, його ім’я раз у раз чулося в телефонних розмовах із моїм батьком та «хлопчиками».
– Фаті! Хоча б ти скажи мені: чому я вважала його таким уже чудовим? Невже це лише через Лондон? Через те, як він там себе проявив? Чи, може, він був таким тому, що не працював? А тут, у Голлівуді, він одразу ж став поводитися як американський актор! «Я, я, я!», «Мені, мене, мною!» Не дивно, що його батько не хоче бачити сина. Тепер і я починаю розуміти ту його нібито жахливу дружину. А може, я закохалася в нього тому, що він мав такий гарний вигляд у фраку?..
У день, коли під час приземлення у Нью-Джерсі спалахнув дирижабль «Гінденбург», ми почули про це по радіо в гримерній. Голос диктора зривався, коли він розповідав про жахливу катастрофу, і він прямо в ефірі розридався. Мама ж сяяла від радощів:
– От бачиш? Пам’ятаєш, як я була проти того, щоб ми летіли на ньому? Навіть татусь мене не переконав! Певно, це була якась диверсія! Ну й добре. Тепер нацистам доведеться витратитися, аби побудувати ще один цепелін,– а потім ним усе одно ніхто не буде користуватися, бо люди боятимуться після того, що сталося!
На якомусь етапі підготовки до «Янгола» мама раптом втратила до нього інтерес. Уперше з часів