Секретна інформація. Карен Кливленд
НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО МОГО КАБІНЕТУ. Я чую відлуння кроків попри шум у вухах. На якусь хвильку туман, що огортав мій розум, розсіюється, змінюючись чітким імперативом: сховай це. Я спрямовую курсор на значок «×» у правому верхньому кутку, натискаю на нього, і обличчя Метта одразу зникає.
Я розвертаюсь до джерела звуку, до розсувної перегородки, що відділяє мій кабінет від інших. Це Пітер. Він прямує до мене. Чи встиг він щось побачити? Я переводжу погляд до екрана. Жодних зображень – лише відкрита папка й п’ять рядків тексту. Чи вдалося мені вчасно закрити файл?
Настирливий голос у моїй голові питає мене, чому я так переймаюсь. Чому відчуваю потребу сховати світлину. Це ж Метт. Мій чоловік. Хіба я не повинна мчати до представників служби безпеки, аби запитати їх про те, яким чином світлина мого чоловіка потрапила до росіян? Мені стає млосно у животі.
– Ти підеш на збори? – мовить Пітер, здіймаючи одну брову над окулярами у товстій оправі.
Він стоїть переді мною. На ньому штани кольору хакі, легкі мокасини й сорочка з застебнутими до самої шиї ґудзиками. Пітер – провідний фахівець у нашому відділі, «пережиток радянських часів», мій наставник упродовж останніх восьми років. Найбільш обізнаний експерт з питань російської контррозвідки. Спокійний і стриманий. Неможливо не поважати його.
У виразі його обличчя я не помічаю нічого дивного. Звичайне питання. Чи піду я на ранкові збори? Здається, він не бачив світлину.
– Ні, не можу, – відповідаю я. Мій голос лунає пронизливо й неприродно, тож я намагаюсь стишити його, приховати тремтіння. – Елла захворіла. Мені треба відвезти її додому.
Він киває. Точніше, трохи нахиляє голову. Його обличчя спокійне й незворушне.
– Сподіваюсь, вона одужає, – каже він і відходить до конференц-залу – приміщення зі скляними стінами, що краще пасує новій науково-технічній фірмі, ніж штаб-квартирі ЦРУ. Я спостерігаю за ним достатньо довго, аби впевнитись, що він не повернеться.
Я розвертаюсь до комп’ютера, до порожнього екрана. Відчуваю слабкість у колінах, моє дихання прискорюється. Обличчя Метта. На комп’ютері Юрія Якова. І моя перша інстинктивна дія: «Сховай це». Чому?
Я чую, як мої колеги прямують до конференц-залу. Мій кабінет розташований найближче, тож усі проходять повз нього. Зазвичай у цьому крилі панує тиша – сотні інших кабінетів доволі віддалені. Мене ніхто не турбує – за винятком тих випадків, коли люди збираються у конференц-залі або хочуть потрапити до кімнати обмеженого доступу, що розташовується відразу за залою. У цій кімнаті співробітники ЦРУ можуть зачинитися й переглянути найбільш засекречені файли, що містять настільки цінну й важкодоступну інформацію, що росіяни неодмінно б вистежили та вбили людину, яка надала її.
Я судомно вдихаю повітря – один раз, двічі. Розвертаюсь до моїх колег, коли їхні кроки лунають зовсім поряд. Марта йде попереду. Трей та Гелен простують пліч-о-пліч, підтримуючи спокійну розмову. За ними я бачу Рафа й Берта – нашого керівника, який робить дещо