Лола та єдиний свiдок. Ізабель Абеді
що я наполовину бразилійка, правда, папай каже, що зате я успадкувала мамину вроду.
Сьогодні мама на роботі в лікарні. Вона вже місяць як працює ранками. Тому папай тепер ходить до нашого ресторану у вечірню зміну, а Пенелопа з дідусем утримують позиції в першій половині дня. Але сьогодні в ресторані був тільки дідусь, бо Пенелопа, Фло і Енцо клопоталися переїздом.
Де ж вони? Я вкотре схопила бінокль і стала вдивлятися у вікна квартири навпроти. Коли після короткого перепочинку Леандро всоте завів свою пісню, я викотилася на кріслі в передпокій і гаркнула:
– Ну до-о-осить уже! У мене скоро почнеться криза!
– Хвилинку! – донеслося з вітальні.
Папай просидів там сьогодні півдня зі своїм ноутбуком, розшукуючи відповідні фотографії для нового сайту ресторану. Він увійшов до моєї кімнати, підхопив Леандро й підкинув його до стелі. Мій братик радісно задриґав ніжками у повітрі.
– Мій маленький, мій принц! Молодець, принце! – з гордістю вигукнув він. – Правильно – давай, тренуй м’язи ніг!
– А чи не міг би твій маленький принц займатися своїм музичним фітнесом у вітальні? – буркнула я і несхвально скосила очі на свою загіпсовану ногу, яка знову страшенно засвербіла.
Папай спохмурнів на виду.
– Пробач, Кокадо! Сьогодні мені треба віддати всі світлини, щоб наш сайт був готовий до запуску. Що я можу для тебе зробити?
– Окрему кімнату і здорову ногу! – зажадала я.
Папай зітхнув. Тепер і мені стало мулько на душі, адже я не мала рації. Я любила Леандро, та іноді мені страшенно хотілося, щоб моя кімната була тільки моєю. І ще більше хотілося, щоб із ногою було все гаразд!
– Уже приїхали? – спитав папай, кивнувши на вікно.
Я заперечливо похитала головою, попросила папая відчинити вікно і зраділа, коли він пішов назад у вітальню разом із музикантом і ополоником.
Тиша у дворі здалася мені райською. На четвертому поверсі старенька знову поливала свої жовтогарячі анациклуси, і лілові бігуді в її волоссі нагадали мені про фрау Балібар. Це ж їй раніше належала квартира, до якої сьогодні має переїхати моя найкраща подруга. Віднедавна фрау Балібар мешкала у своєї кращої подруги за містом, але на згадку про себе вона залишила нам своє «дерево слів». Фарфорове череп’я з написами, підвішене на шворках, тихенько подзенькувало на вітрі, наче шкодувало, що Фло і решта так довго не їдуть.
На третьому поверсі сумна жінка прибирала зі столу. Я помітила, як вона взяла газету і подерла її на дрібні клаптики. Татуйованого атлета з другого поверху не було вдома, але я почула голос іншого чоловіка. Спочатку я не зрозуміла, звідки він лунає, але потім визначила, що з прибудівка – просто піді мною. І мені навіть вдалося заглянути у відчинене вікно. Я побачила кімнату і частину передпокою. Чоловік сидів за столом і говорив по телефону. На ньому була чорна майка, час від часу він починав щось швидкома писати на аркушику.
– Що краще за все додати? – почула я його запитання