Круговерть. О. Генри
кольором.
Під час моєї останньої поїздки у звабні куточки вашого ізольованого міста я познайомився з чоловіком на ім’я Вокросс. Він був багатієм, мав десь із мільйон. І цей жевжик мені повідомив, що працює на вулиці. «Вуличний продавець?» – спитав я зі сарказмом. «Саме так, – підтвердив він, – я старший партнер у концерні з укладання тротуарної плитки».
Він мені сподобався. Тому я й зустрівся з ним на Бродвеї одного вечора, коли мені зовсім бракувало гарного настрою, удачі, тютюну та грошей. Він був увесь показний: у циліндрі, з діамантами, накрохмалена білосніжна сорочка. Остання вражала найбільше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маєш вигляд чогось середнього між графом Толстим і травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собі звести погляд на цього дуку.
Вокросс зупинився і потеревенив зі мною кілька хвилин, а потім завів мене до дорогого ресторану пообідати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумілості та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких місцях.
Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального ілюстратора, коли сидів там без грошей, а моє волосся було все зім’яте, ніби я був артистом, найнятим, аби почитати щось із «Шкільних днів Ельзи» в занюханому богемному театрі в Брукліні. Але Вокросс поводився зі мною, як дурень із писаною торбою. І йому було начхати на офіціанта.
«Пане Поґ, – пояснював він мені, – я вас використовую».
«Продовжуйте, – погодився я, – і сподіваюся, ви не прокинетеся».
А потім він каже мені, розумієш, який він чоловік. Він житель Нью-Йорка. Його єдиним прагненням було, щоб його помітили. Він хотів бути помітним. Хотів, аби люди помічали його й кланялися, розповідали іншим, що він за цабе. І звірився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мільйон, тому він не міг привертати увагу тим, що смітить грішми. Він сказав, що якось намагався привернути увагу громадськості тим, що засадив часником невеличку ділянку на східній околиці міста для безкоштовного користування біднотою, але як тільки Карнеґі вчув про це, відразу ж забудував цю ділянку бібліотекою галльської літератури. Тричі він кидався під автомобіль, але єдиним результатом стало п’ять зламаних ребер і повідомлення в газетах про те, що невідомого чоловіка, зростом п’ять футів і десять дюймів, з чотирма вставними зубами, ймовірно, останнього члена знаменитої банди Рудого Лірі, збила машина.
«А ви пробували журналістів», – поцікавився я.
«Минулого місяця, – зітхнув пан Вокросс, – мої витрати на обіди для журналістів склали 124,8 доларів».
«І щось отримали за це?» – запитав я.
«Ага, – згадав він, – додайте ще вісім п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».
«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?
«Я й справді мав на увазі щось подібне цього вечора, – підтвердив Вокросс, –