Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
дома в рідної матінки, – відповів я.
– А як сподобалось дамі?
– Ніколи не їла такого смачного бігосу, – сміливо заявила дама.
Альфонс задоволено кивнув.
– Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.
Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка – і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була збіса гучна тиша.
З першого ж такту в пивничці всі вмовкли. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку – і він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів, і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.
– Чудово! – сказав я.
– Особливо перший тенор, – додала Патриція Гольман.
– Слушно, – сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор – то співак високого класу.
Ми розпрощалися з хазяїном.
– Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!
Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево здавалося могутнім і високим, було враження, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.
Патриція Гольман скулилась.
– Вам холодно? – спитав я.
Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.
– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.
– Ви надто легко одягнені. Вечори ще холодні.
Вона похитала головою.
– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.
– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.
Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.
– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.
– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.
Вона кивнула:
– З приємністю.
– А