На Західному фронті без змін. Повернення. Эрих Мария Ремарк
зрідка сумує та йде далі й далі під величезним нічним небом.
Малий солдат і лагідний голос; якби хто надумав його попестити, він, напевне, цього не зрозумів би, цей солдат у здоровезних чоботях і з заскорузлим серцем, який марширує, бо має чоботи, і який уже все позабував, крім того, що треба марширувати. Он там, на обрії, – хіба то не квіти й не гарний краєвид, такий тихий, що солдатові хочеться плакати? А може, то картини, що він їх не втрачав, бо зроду не бачив, вони бентежать його, але тут же зникають. Може, то його двадцять років?
Обличчя в мене мокре. Де я? Переді мною стоїть Кач, його велетенська зігнута тінь, наче щось рідне, вкриває мене. Він тихо щось говорить, усміхається й знову сідає до вогню.
Згодом він каже:
– Уже готове.
– Добре, Каче.
Я струшую із себе сон. Посеред сарайчика виблискує брунатна засмажена гуска. Ми дістаємо наші складані виделки та кишенькові ножі й відбатовуємо собі по ніжці. Їмо з пайковим хлібом, умочуючи його в підливу. Їмо поволі, з великою насолодою.
– Каче, тобі смакує?
– Авжеж. А тобі?
– І мені.
Тепер ми брати, ми підсовуємо один одному найсмачніші шматочки. Потім я закурюю цигарку, а Кач – сигару. Печені ще зосталося чимало.
– Каче, чи не віднести нам Кропові й Тьядену по шматку гуски?
– Гаразд, – погоджується він.
Ми відрізаємо кусень і дбайливо загортаємо його в газету. Решту збираємося віднести до себе в барак, але Кач сміється й каже одне тільки слово:
– Тьяден!
Я розумію: треба забирати все. Ми збираємося вже йти до курника, щоб обох збудити. Але спершу ховаємо пір’я.
Попервах Кроп і Тьяден сприймають нас за привидів. Потім тільки чути, як працюють їхні щелепи. Тьяден тримає гусяче крило обома руками, наче губну гармонію, і жує. Він сьорбає жир із казанка й плямкає:
– От спасибі, ніколи цього не забуду.
Ми вертаємо до барака. Знову наді мною високе небо із зірками, незабаром світатиме, і я йду туди, у світання, я солдат у здоровезних чоботях і з повнісіньким шлунком, малий солдат у світанковій імлі, а поруч зі мною йде вайлуватий, зігнутий Кач, мій товариш.
У вранішніх сутінках вимальовуються обриси нашого барака, вони насуваються на нас, немов чорний тихий сон.
Поширюються чутки, що готується наступ. Ми вирушаємо до передової на два дні раніше, ніж звичайно. Дорогою минаємо напівзруйновану школу. Уздовж її бічної стіни стоїть іще одна, висока подвійна стіна із зовсім новеньких, світлих, неполірованих трун. Від них іще йде дух деревини, живиці й лісу. Тих трун не менше сотні.
– Бач, як добре подбали про наступ, – дивується Мюллер.
– То для нас, – бурмоче Детерінг.
– Припни язика! – уриває його Кач.
– Іще радітимеш, як тобі дістанеться труна, – пащекує Тьяден, – бо таке одоробло, як ти, можна хіба тільки в плащ-намет загорнути.
Інші теж удаються