Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська
це була не перша їхня зустріч, яку слід було б ознаменувати цими словами, однак в маленькій майстерні у будинку на Паньківській серед зимового страшного міста залунали слова Зустрічі:
– На Перехресті зустрілись ми.
– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.
– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.
Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.
– Клопоту з тобою з кожним днем більше.
Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.
– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?
Дурне питання, нащо відповідати.
– Якби я…
«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».
– Як…
«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».
– Як…
«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».
Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.
– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.
– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.
Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.
Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.
– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.
Соля знала. Перехресницям такого не говорять.
«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».
Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:
– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.
Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.
– Соловей? – запитала пані Вікторія.
– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.
А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж