Амаркорд (збірник). Наталка Сняданко
вокаліст постійно забував слова, але зал чемно витримував паузу, поки співак напружував пам'ять, а потім усі дружно поверталися до знайомого тексту:
І ось іду я містом, де всюди німфетки
А у мене в мештах – сірі шкарпетки
Я – справжній плейбой.
У кінці концерту вся група дружно сіла на сцені, роззулася – і кинула в публіку свої сірі шкарпетки, рясно просякнуті трудовим музикантським потом.
Усе це настільки мене захопило, що я перестала помічати все довкола, жадібним поглядом пожираючи сцену і вродливого хлопця марокканської зовнішності та голубими очима, який, широко посміхаючись, спостерігав зі сцени за тим, як знетямлені від захвату шанувальниці роздирають на частини його шкарпетки.
– Подобається? – хитро посміхаючись, запитала Меґґі.
Відповідь була зайвою.
– Якщо хочеш, можеш сходити за сцену і поговорити з ними про доброчинний концерт у Львові. Ми колись обговорювали проекти співпраці групи з «Лємберґ-Гільфе», можливо, вони вже щось вирішили. Вокаліста звати Маріо.
Не роздумуючи, я попрямувала до гримерної, якою служило одне з підсобних приміщень. Там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, витираючи піт великим рушником, відкорковував чергову пляшку.
«Шоу маст ґоу он! – прохрипів він, широко (трохи надто широко) посміхаючись. – Поки не закінчилося спонсорське пиво».
І перехилив пляшку собі до рота. З координацією у нього вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я почала сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з четвертої уже на сьогодні пляшки, після чого вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Оскільки я сама перебрала спонсорського пива, роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши такого висновку, я впевнено зробила ще один крок уперед.
– Шіт, – вилаявся Маріо. Сподіваюся, він мав на увазі пляму на майтках, а не мою появу.
– Хай! – сказала я. – Уперше була на вашому концерті, і мені дуже сподобалося.
– Супер! – Маріо спробував увічливо посміхнутися, але вийшло в нього знову надто широко. – А ти звідки?
– З України.
– Зі Львова чи з Києва?
– Із Соснівки, – збрехала я більше просто так, ніж із якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра.
– Звідки, звідки? – перепитав Маріо.
– Соснівка – це стара назва Чорнобиля. Батьки встигли вивезти мене ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Декого з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це й підуть зібрані вами сьогодні гроші.
Справа, напевно, була не лише в пиві, а й у завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію.
– Серіо? – не повірив Маріо. – А я думав, із Чорнобиля всіх вивезли.
– Можу я порозмовляти з вашим менеджером? – запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.
– У