Чебрець в молоці. Наталка Сняданко
на ці абсолютно зайві та виснажливі кулінарні вправи. Але скаржилася мама лише батькові, а йому також незручно було поговорити із друзями, аби їх не образити. Друзі, мабуть, у свою чергу на щось ображалися, і ці замовчувані дрібниці, які зовні виглядали на цілковиту ідилію, призвели до того, що більше батьки з цими знайомими відпочивати не їздили.
Коли ми їхали до моря, за кермом переважно була мама. Перед відпусткою вона кілька днів тренувала мій вестибулярний апарат і возила вулицями недалеко від нашого будинку, щоб я краще витримала довгу подорож. Але, мабуть, цих тренувань було замало, і протягом усієї дороги мене страшенно нудило. Я скулилася на задньому сидінні, поміж клунками із речами, затиснула в кулаці поліетиленову торбинку і з тривогою стежила за хвилею нудоти, яка різко підіймалася в мені після кожного повороту дороги, підйому або спуску. Критичний момент наставав щоразу, коли ми проїздили знак обмеження швидкості до сорока кілометрів. Достатньо мені було побачити цей знак, і я здушеним голосом шипіла мамі: «Стій», машина різко зупинялася, я вискакувала на узбіччя і заповнювала пакет блювотинням. Одного разу мало не обблювала ноги міліціонера, який вирішив зупинити нас і перевірити документи. Ще кілька разів нам щасливо вдалося уникнути штрафу за перевищення швидкості, коли за кількасот метрів після знаку з кущів раптом висовувалася міліцейська палиця і всі, хто не дотримувався обмеження швидкості, напорювалися на неприємності. Мама ж щоразу, коли на дорозі виникав знак із цифрою сорок, автоматично скидала швидкість і зупинялася на обочині.
Я пригадую приторно-скляний смак вати з паленого цукру, якої нам забороняли їсти надто багато, і від цього хотілося її ще більше. Вату продавали поблизу літнього кінотеатру на кемпінгу, і вечірній ритуал її споживання під час походу до кіно і прогулянки над морем із мамою став ще одним важливим елементом моєї колекції спогадів. Тоді ми з мамою ходили в кіно кожного вечора, і це був абсолютний рекорд: ні до ні після тієї відпустки ми з нею більше не проводили разом стільки часу. Мама тішилася цій прогулянці не менше за мене і завжди купувала мені вату двічі – дорогою туди і назад.
Я зовсім не пригадую, які фільми дивилися ми з нею тоді. Ні назв, ні окремих епізодів – лише незручні крісла літнього кінотеатру і всюдисущий запах паленого цукру, перемішаний з інтенсивними випарами відпочивальницького поту й одеколону «Красная гвоздика», яким у той час масово намагалися врятуватися від укусів комарів. Пам'ятаю, як щоразу при виході з кінотеатру зграя комарів злітала з трави, схожа на хмарку пилу, і розчинялася у натовпі, що інтенсивно еманував «Красною гвоздикою». Не знаю, як цей запах діяв на комарів, але мені від нього завжди паморочилася голова й крутило в носі. Тому я відмовлялася поливати себе цим одеколоном і чомусь завжди виявлялася найменш покусаною.
Я зовсім не пам'ятаю, скільки мені тоді було років. Тобто я можу вирахувати свій вік, але це не має сенсу, бо саме лише