Агатангел. Наталка Сняданко
І я підозрюю, навіть це не допомогло б, якби літредакторами у нас працювали не жінки. Не подумайте, що я маю щось проти чоловіків, але нікому не спадає на думку писати «завідувачка» на чоловічих візитках. А якщо так трапляється помилково, всі з розумінням ставляться до обурення покривдженого. Тоді чому я не можу собі дозволити такої ж реакції? Досить уже того, що у вихідних даних газети про мене пишуть як про Г. Галичанко, і всі читачі, які прагнуть поспілкуватися зі мною по телефону, обурюються, почувши, що я не Григорій, не Геннадій і навіть не Гаврило.
З’являється Агатангел
Агатангелом щура назвав Теобальд, мій знайомий німець, який працює у нашому місті над кандидатською дисертацією із мистецтвознавства, досліджуючи «тигиринський феномен». Агатангел – це одне з небагатьох імен, яке він вважає українським і може без труднощів вимовити. Українським Теобальд вважає це ім’я, бо його носив український поет і дослідник Агатангел Кримський.
Одного дня Агатангел зустрів мене на кухонному столі, він склав із яблук на тарілці щось на зразок альпінарію і кокетливо вистромив звідти кінчик свого хвоста. Це виглядало, як забута на столі шворочка від сітки, тому я машинально смикнула за неї, щоб витягти і викинути. Коли майбутній Агатангел опинився у мене в руці, він акробатично вигнувся, подивився мені просто в очі й підморгнув. Загалом він сильно ризикував, бо я зовсім не належу до тих виняткових жінок, які не бояться щурів, змій і собак, люблять альпінізм та гірськолижний спорт, швидко їздять на дорогих марках автомобілів, п’ють віскі й курять «Голуаз». З усього списку найближче мені останнє, хоча у зв’язку з частими перебоями у постачанні Тигирина «Голуазом» довелося перейти на «Кемел». Усе ж інше з вищеперерахованого мене зовсім не стосується. Тому Агатангел, який на той момент був ще звичайним безіменним щуром, мав усі шанси на достатньо сумне майбутнє. Я могла б, по-перше, оглушити його вереском, зовсім не соромлячись такої типово бабської реакції, по-друге, відкинути від себе геть якомога далі, що з огляду на розміри моєї кухні теж неминуче закінчилось би оглушенням, але вже від удару об стіну. По-третє, я могла б зробити перше і друге одночасно, що зовсім змінімалізувало б шанси майбутнього Агатангела на виживання, бо забігаючи наперед, скажу, що нервову систему він мав не найміцнішу, та й за рештою фізіологічних показників поступався витривалості своїх підвальних родичів.
А про те, що він не належить до звичайних щурів, свідчило абсолютно все – від зовнішнього вигляду до поведінки. Колір його хутра був яскраво-червоний, кінчик хвоста – жовтий, а загривок нагадував веселку, здається, кожна волосина була пофарбована в інший колір. Можливо, саме ця кольорова феєрія, загалом більше життєрадісна, ніж загрозлива, примусила мене відмовитися від типової бабської реакції і просто обережно покласти щурика на підлогу. Він, здається, оцінив мою толерантність, легко видерся назад на стіл, дістав з тарілки надкушене вже яблуко і заходився