Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук
Лєрмонтова, не дожив і до тридцяти, але став найславетнішим поетом Грузії. Колиска Орбеліані, Еріставі і молодих Чавчавадзе й Церетелі!
Микола Іванович мріяв про Тифліс, і далі цього міста мрії не сягали, та й Тифліс, зрештою, був для нього недосяжний. Вечорами він переходив кутаїським ланцюговим мостом через Ріон на шлях, який веде до Мамісонського перевалу – цим шляхом між стрімкими кручами обабіч ріки можна дійти… Та ні – за горами гори, он білосніжними вершинами сліпить очі Кавказький хребет – неприступний і ворожий… Він вертав назад, заспокоєний безнадією, примирений з долею – чей живуть тут люди і люблять свою землю, глянь, як вросли, вчепилися в крутосхили, наче в них на ногах по шість пальців, збирають кукурудзу над проваллями, Ріоном сплавляють ліс умільці-плотарі, з навколишніх поселень їдуть гарби з грушками, яблуками, горіхами, персиками на кутаїський базар – полюби й ти цей край, іншого не матимеш. Тому мрії не сягали далі Тифліса.
І нарешті сталося. Втіха була незмірна, та разом з нею прокрадався до серця туск, бо ж знав Гулак, що Тифліс стане останнім його притулком, далі він уже не вирветься нікуди: там він надолужить або не надолужить втрачене, там заново проголосить своє ім'я або віддасть його забуттю, там сплатить борги або помре в борговій тюрмі, там і проживе до кінця днів своїх. І через це крізь спалахи втіхи, крізь радісне передчуття затишку, справжньої корисної праці, спокою ліз у душу тривожний смуток, і на дні її не осідало навіть піщинки надії.
Директор Кутаїської гімназії спитав Гулака тоном, у якому прочувались шанобливість і заздрість, улесливість і неприязнь:
– Які у вас зв'язки з начальником головного управління Кавказького намісництва Клушиним?
– Клушиним?! – сторопів Гулак. – Але ж він у Пермі…
– Був у Пермі… А-а, розумію, це ваш давній знайомий! Отож він і клопотав за вас…
Крізь сімнадцятилітню товщу років, мов філігрань на гербовому папері, просвітилася згадка про перші дні невільної волі після темного й вогкого шліссельбурзького каземату. Клушин… І дотепер старий чиновник не забув про нього? Невже під службовим мундиром, обвішаним орденами й хрестами, б'ється звичайне людське серце?
Гулак квапно збирався в дорогу, щоб не втратити щасливої миті. А коли навпроти його під'їзду стояв уже запряжений четвірнею диліжанс і подорожня тривога вкралася в свідомість: а де ж він там знайде притулок хоча б на першу ніч, – згадалось, що в чужому Тифлісі, в передмісті Сейдабаді, поряд з Авлабаром, живе людина, яку він знає особисто… власне кажучи, не знає – розмовляв з нею тільки раз у кутаїському трактирі…
Диліжанс зупинився в Чугуреті на лівому боці Кури. Микола Іванович спитав дорогу до Авлабару.
Авлабар, Авлабар! Хто не бував у цьому передмісті Тифліса, той не знає, що обліплене мушлями жител узвишшя над Курою, таке подібне до весільного деревця, обвішаного бубликами й калачами, любо спостерігати з Чугуретської улоговини: ніби одним зодчим створена ступінчата піраміда, увінчана на вершині вірменською базилікою, манить тебе майнути догори плоскими дахами, мов по східцях,