Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук
друга
Вересень, 1881, Тифліс. Ніч
Пора була вже пізня. На Головінському проспекті тихо шурхотіло опале листя, теплий вітерець ледь дихав із протягів бічних вулиць, серпик місяця повис над Сололакським гребенем, і від його примарного світла вирізнялася зубчастими контурами на тлі темно-фіалкового неба стара цитадель. У лугах над Курою скиглила птаха – зрідка, сонно; у піднебессі мерехтів освітленими шибками вікон Авлабар – майнула в пам'яті Миколи Івановича згадка про давню пригоду з кінто Гіві; шпиль храму Сіоні трикутником ліг на авлабарські світла і віддалився ген за Куру – Миколі Івановичу згадалися вранішня тривога, незахищеність, і відчув тепер, як за день все це вляглося, зникло кудись відчуття осамотненості, й замислився – від чого б це? Пробіг у думці весь прожитий день, усього нині було вдосталь, та не такого, що могло б його заспокоїти… Глибоко вдихнув пропахле першим опалим листям повітря і зрозумів: цей спокій від того, що йде він містом, яке добре знає навіть уночі: кожну вуличку, завулок, дім, храм, сквер – усе для нього тут своє і рідне. І живе він у цьому місті не тимчасово, а назавжди, і тому любить його, віддає йому своє життя, яке не довелося віддати Києву, і Київ той тепер далекий і нереальний. Реальний Тифліс, у якому він почувається по-домашньому і кожного ранку йде до праці, мов на свято, – без примусу й спонуки. В гімназії його друзі і в місті його друзі, він належить їм, а вони йому, і мовчати перед ними гріх та й навіщо мовчати? «Що сховав – згубив навіки, що роздав – твоє до гробу»[17], – мовив Руставелі…
А серед друзів – кінто Гіві. Що віддав йому, нещасному, знедоленому, дотепному, який за словом не лізе до кишені, а не знає, як жити?..
«Для того, щоб чесно жити, треба мати розум або петлю, професоре…»
Коли це сказав кінто Гіві? А, ще тоді, коли вони з Терезою мешкали в Сейдабаді, і Гулак, ідучи на службу і зі служби, мусив минати сірчані лазні, де набиралися здоров'я багачі, а волоцюги цілу добу снували поміж куполами, промишляючи жебрацтвом і дрібними крадіжками, уночі ж тут спали на теплій землі.
Микола Іванович деколи згадував красеня злодюжку і впевнений був, інакше й думати не міг, що Гіві, очистившись сльозами сорому, більше не краде.
Наївний… Незабаром Гулак переконався, що Гіві й не збирався міняти професію. А пустив сльозу? Боже, чи ж то мало є випадків, коли найчерствіші люди розчулюються?.. Можливо, професор навіяв йому згадку про матір, якої він давно вже не мав: жаль стало себе, самотнього в світі. Або згадав свого батька-кахетинця і порівняв його, у гостроверхій шапці, в білій черкесці з газирями на грудях, з нужденним собою – у сатинових шароварах і ситцевій сорочці… Сльоза сльозою, а кінто Гіві давно прикинув, скільки в Тифлісі багачів, і вирахував: якщо він у кожного десятого витрусить один раз кишеню, то багацький клан не збідніє, Гіві ж матиме завше на хінкалі й вино.
Вертаючись одного разу з гімназії, Гулак звіддалік побачив: виходить із лазні вдоволений, розпарений, червонолиций азнаурі, прямує, покректуючи,
Цитати з «Витязя в тигровій шкурі» подаються в перекладі М. Бажана.