Лицарка Корони. Ганна Гороженко
Луцьку на площі Ринок було гамірно. Біля церкви Івана Хрестителя у кілька рядів щільно вишикувались численні візки торговців. Ярмарок був жвавим, гомін ширився усім велелюдним майданом. Біля кам’яниць майстрів шевського цеху чинбарі вивісили шкіряні пояси. Знахарки позносили розтерті у порох трави для фарбування. Біля однієї продавчині – так давно вже при надії, що ось-ось мусить розродитись, яка підпирала долонею живіт, огорнутий довгим сірим фартухом, – скупчився люд. Жінка торгувала червцем, який надає одягу шляхетності, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку ціну, аби лише не стояти просто неба до пізньої ночі.
Купці проходжали вздовж рядів, тримаючи у руках скляні намиста, залізні броші-аграфи з різнокольоровими камінцями і рідкісне у цих краях яскраве пір’я. Шевці відчиняли рундуки і пропонували луччанам вовну, місцеве сукно і завезений з чужих країв єдваб, адамашку, фалендиш і оксамит.
Біля скрині з тканинами зупинились дві панни і шляхтич. Вони споглядали на товар і жваво розмовляли, час від часу заливчасто сміючись. Особливо гучно реготав чоловік у шапці з хутра лисиці зі срібною брошкою, у довгому сірому жупані та в соболиній шубі, критій зеленим оксамитом. Його веселила панна у червоній візерунчастій сукні з атласу, із золотим мереживом та високим білим комірцем-гофре, яка пускала бісики. Волосся її було заплетене у золоту сітку на французький манер, а на голові променів червоний капелюх із яскравим екзотичним пір’ям. Поруч із вишуканою панною, що саме нахилилась до скрині із тканинами, стояла жінка у стриманій жалобній сукні і темному очіпку.
– Анно, тобі личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобі буде гарно в такій сукні! Тобі негайно треба пошити нові плаття, аби було що носити після жалоби за тим нелюдом, – жінка в червоному вихопила відріз тканини з рундуку.
– Тихше, Ганнусю… – прошепотіла співрозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…
Жінка в чорному поклала товар на місце і задивилась на вагітну торговку, що вже все розторгувала і збирала клунки, аби йти додому: «Бідна, лише б не розродилась дорогою».
– Ох, пані Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зі своєю сестрою!
Чоловік обійняв за плече даму в темному вбранні і всміхнувся єпископській доньці, яка променіла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повідала подрузі, що секрет її яскравих губ та білої шкіри лиця – походи до лікаря-юдея. Лише їй, Борзобагатівні, той видає білила зі свинцем та оцтом і ртутну суміш для червоних пухких вуст. Юдей розповідав Ганнусі, що такими самими мазями користується в Лондоні королева Єлизавета. Від них колір її монаршого лиця – біліший за сніг. Але то все великий-великий секрет.
Ганна Журавницька, в дівоцтві Борзобагата-Красеньська, була відома на всю Волинь своїми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошів. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловічої уваги, либонь, найяскравіша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка