П’ята жінка. Хеннинг Манкелль
літургія».
Повернувшись до передпокою, поет одягнув куртку і нацупив кепку аж по очі. Тоді відчинив вхідні двері. Осіннє повітря повнилося запахом вологої глини. Він, зачинивши двері за собою, призвичаював очі до темряви. Сад безлюдний і занедбаний. У далині мріє відсвіт вогнів Істада. Сюди не доходить світло від найближчого сусіда, навколо панує пітьма. Небо зоряне й чисте. Тільки на обрії де-не-де нависають хмаринки.
Цієї ночі над головою пролетять зграї птахів.
Поет рушив. Проживав він у старовинній оселі – закритій садибі з трьох будівель. Четверта згоріла на початку століття. Він зберіг бруківку на подвір’ї, вклав чималі гроші на ретельне й регулярне оновлення житла. Після його смерті все це добро перейде як дар Лундському історично-культурному товариству. Поет не має ні жінки, ні дітей. Він продавав автомобілі й розбагатів. У нього були собаки. А тепер у нього над головою птахи.
«Я ні за чим не шкодую, – думав він, ідучи стежкою до вишки, яку спорудив, щоб спостерігати перелітних птахів. – Ні за чим не шкодую, бо нема сенсу шкодувати».
То була чудова вереснева ніч.
І все-таки щось його непокоїло.
Він пристав і прислухався. Але було чути тільки шум вітерцю. Старий ішов далі. Може, це біль непокоїть? Отой раптовий біль у спині? Неспокій породжується у власному тілі.
Поет знову пристав. Обернувся. Нікого й нічого. Він один. Стежка вела вниз. Невдовзі вона приведе до пагорба. Перед самим пагорбом простягається широкий рів, через який він перекинув кладку. На вершині пагорба стоїть його вишка. Від неї до вхідних дверей його будинку – рівно двісті сорок сім метрів. Цікаво, скільки разів довелося пройти цією стежкою. Знаючи кожний її поворот, кожну ямку, він, проте, йшов повільно й обережно. Не хотів ризикувати падінням і переломом ноги. На старість крихкішають кості. Він це знав. Якби з переламаним стегном опинився в шпиталі, то помер би, не витримавши безділля на лікарняному ліжку. Почав би тоді роздумувати про своє життя. І тоді ніщо не врятувало б його.
Раптом він зупинився. Гугукнула сова. Десь неподалік хруснула гілка. Звук долинув із гаю, що за пагорбом. Поет стояв як укопаний, напруживши зір і слух. Знову гугукнула сова. І знову тиша. Невдоволено бурмочучи, він ішов далі.
«Старий і полохливий, – покартав він себе. – Лякаюся привидів і темряви».
Уже видно вишку. Чорний силует на тлі нічного неба. За двадцять метрів буде кладка через глибокий рів. Поет ішов. Сови вже не чути. «Це неясить, – подумав він. – Цілком певно, неясить».
Враз він завмер на місці. Саме дійшов до кладки.
Щось не те з вишкою. Щось не так, як треба. Старий примружив очі, щоб розгледіти. Не добереш, у чому річ. Але щось тут таки змінилося.
«Це мені приверзлося, – заспокоїв він себе. – Тут усе як завжди. Вишка, яку я побудував десять років тому, не змінилася. Мені в очах потьмарилося. Ото й усе». Старий ступив ще один крок і відчув дошки під ногами. Не зводив очей із вишки.
«Не годиться таке пояснення, –