Квiти Содому. Олесь Ульяненко
обібрала остання моя коханка, з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, такої брехливої та звабливої стерви ще світ не бачив. Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками… Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за мереживні трусики, або за прищавий зад якогось підара.
Тож я стояв на пероні, залитому світлим бурштиновим днем, дістав пачку цигарок, відкрив, побачив, що вона порожня, і заплакав. На дні падлючої моєї істоти билася рваними хвостами думка, кінці якої не вдавалося звести докупи. Тож, ага, я сів на електричку і, закутавшись у тепле квітневе сонечко, подався до Фастова. А можливо, це був не Фастів, а щось інше. Час – складна штука. Філософські дефініції тут навіть не до сраки. Я їхав до Зосі, котрий працював у будинку для розумово відсталих культпрацівником. Зося туди влаштувався під проводом пана Шифутовича, який обтирав пороги всіляких спілок, що видавали гранди, але у Зосі вийшли проблеми з законом, і його досить нахабно і беззаконно відправили без транзиту до славного Фастова. У того Шифутовича я виграв у карти і під п'яну лавочку борг той простив. Так воно і вийшло. Один дзвоник вирішив більше, ніж богомільна матінка Зосі, Клавдія Мартинівна, яка пророкувала майбутнє, ворожачи на свинячих тельбухах, за що її турнули з комуністичної партії, бо пан з горкому, який по зірках мав ще прожити шість життів пересічного свинопаса, дав дуба прямо на тринадцятилітній проститутці. Скандалу зчинилося, не приведи Господи. Людина завжди вірить у те, що неможливе. І таке буває.
Я гадав заскочити Зосю за його улюбленим заняттям, але, виявилося, це не так просто. Ви помітили, що з добрими знайомими це не так просто. Вічно підсунуть свиню. Отож, замість того, щоб вичитувати лекцію покійному члену убієнного професора, Зося посилено зайнявся освоюванням теренів нової професії.
Що мені не подобалося тоді в провінційних містах, так це небо. Бачили коли-небудь щось подібне? Небо в отих закапелках, хоче чи то висратися на вас, чи то в гіршому випадку віддрючити. Такого точно не буває, але враження, шановні, саме таке. Але того дня небо було голубим до непристойності. Небо ніжно протікало моїми зіницями, лоскотало ніздрі. Хорошого це нічого не віщувало. Всі провінційні містечка полишені запахів, окрім одного – це притухлий запах незмінності світу. Що недалеко од вічності. Люди дряпаються купою жирних і ледачих павуків. Перелаштування світу навіть не спало їм у голову, їхній горизонт, круглий як обижло банки, вирівнює їх до мрійливості, латентного збоченства, всіляких потаємних і приємних хвилин, які оманливо заводять столичних авантюристів до місцевого витверезника, а в ліпшому випадку до трупарні. Але мрійливість, одна лише думка про провінційних мешканців доводила мене до солодкого стовбняка. Ага, також відсутні були і звуки. Тож, підходячи до зеленої огорожі притулку, я відчув себе некомфортно, і до слуху мого долинув досить стрункий рій голосів. Значить, про буколічний настрій годі