Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко
двостулкових дверей. Від поту щеміло між лопатками. Найгидкіше було те, що очі у нього страшенно різало, і він ніяк тепер не міг не те щоби зібратися з думками, але взагалі панічно думав, як полишити цю оселю разом з невитравним духом Лади. І так, саме так: запах тонко потягнувся, знищуючи молекула за молекулою, атом за атомом запах тієї жінки. Він навіть не міг уявити собі, що то була секретарка. Щось сокровенне готичним хором піднялося у його грудях, і він тоненько заскімлив, проклинаючи все на світі. Головне, він не забував тримати за спиною двері. І сльози, аби ці срібні гноми дізналися, що сльози і розкаяння, хтозна за чим, не більш аніж гра, то неприємності його чекали б неабиякі. Нарешті він проскочив у двері. Але срібло, густе, із запахами Лади, хлинуло у розкриту пащу дверей, увірвалося з вікон крізь жалюзі. І він з несподіванки упав навкарачки і так, хекаючи, побіг кімнатами, а коли нарешті зупинився, знову біля свого ліжка, де муляла око мокра пляма, підняв голову і тихо засміявся.
Це був ранок. Простий собі чистий зимовий ранок, а те, що прийняв він за місяць, була супутникова антена. Він сів на ліжко, важко зітхнув. Потім підвів здивовано голову і запитав себе: а де секретарка? Те, що вона не могла кудись подітися, піти без його допомоги, було малоймовірним. Він подзенькав у дзвіночок. Прийшла прислуга, жінка років тридцяти, брюнетка, з гарним бюстом, пекучими очима, а він, не приховуючи потворності своєї наготи, запитав:
– Ніхто не виходив?
– Ні, пане. Ви всю ніч тут грюкали і говорили щось, – сказала прислуга.
– Ти була тут всю ніч? – запитав він, уже напевне знаючи її відповідь, але випередив і заговорив: – Ладу привезуть сьогодні?
– Так.
– Ну тоді йди собі. Приготуй кави, поміцніше, і мій чорний костюм на вихід.
2
Прямо над ними висіла реклама: «Тепер ваша печінка витримає удар», половина чи більша половина її. У повітрі пахло дорогим коньяком і сигарами. Саме тоді він відчув дотик справжнього смаку. Лада лежала на червоній накидці, підтиснувши одну ногу, розкидавши за спиною палаюче руде волосся. У неї було тіло дорослої жінки, міцне, податливе і дике, й обличчя, прищаве обличчя підлітка. Такою вона і була насправді. Того ранку, з запахами, найнеймовірнішими запахами іншого життя, що збуджували більше, ніж близькість, він розповів їй про нового куратора, а потім і про своє життя. Дурниці, повторював він це слово, я просто попався на дрібній крадіжці; але вона лише хитро смикнула плечиком, перевернулася на живіт, глянула лукаво і сказала, що нічого особливого, і добавила, нехай краще не бреше, ось що. Він зобразив подив на обличчі, а вона за хвилину прочитала цілу лекцію про те, як людина поводиться, коли говорить правду, як, коли бреше, і в який бік дивиться, коли це дріб’язкова фантазія. Ось так, сказала вона наприкінці, скинула бровами і засміялась лунким, добродушним сміхом, від якого зробилося тепло і затишно. І значить, вона не дізналася про нього повної правди.
Вона сказала: тебе спіймали