Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник

Камінний хрест (збірник) - Василь Стефаник


Скачать книгу
йти десь найматися, служби собі шукати.

      Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

      – Продав – та й авус! Не моє – та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!

      Показував селові синю книжечку.

      – Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, ґрунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.

      – Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!

      – Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє – та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна – проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

      Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.

      – Знаєте, туск такий прігпов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу – не моє, що маю казати, коли не моє…

      – Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!

      – Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь – аби камінь, та й розпук би си із жєлю!

      Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.

      – Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю – не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.

      – Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…

      – Перевертайтеси в гробі, небожєта, 6-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…

      Антін тепер показує на війтову хату.

      – Але вітиха – добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені…

      – На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.

      – Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й відступив-єм цалком.

      – Ой легко, як каміння гризти. Темний світ навперед мене…

      Антін обводить рукою довкола себе.

      – Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.

      – Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!

      Виводили з села[3]

      Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.

      На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.

      За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

      – Ти вже йдеш, синку?

      – Йду, мамо.

      – А ти ж на кого нас покидаєш?

      Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.

      Підійшов до сина тато.

      – Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

      – Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

      Взяла сина за рукави та повела до хати.

      Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.

      – Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

      Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

      – Гай, ходім.

      Мама не пускала.

      – Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.

      Ймила сина за ноги.

      – Воліла бих ті на лаву лагодити!

      Пішли.

      Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

      Переходили ліс.

      Листя


Скачать книгу

<p>3</p>

Вперше надруковано під назвою «Виводини з села» в чернівецькій «Праці» за 24 жовтня (5 листопада) 1897 року, № 14, с. 111–112. Готуючи новелу для збірки, письменник дещо переробив її і змінив назву на «Виводили з села» (інші редакції твору див.: І, 264–266). А своєрідним прототипом її став написаний влітку цього ж року твір без заголовка, який починався словами «З хорім надвір…», що його разом з сімома іншими «образками» автор надіслав Вацлаву (1867–1950) і Софії (1866–1925) Морачевським зі Сторожинця на Буковині, де тоді гостював у домі батька Софії. Власне їй і присвячено новелу. А написано її, судячи з усього, влітку-восени 1897 року.