Фізіологія жіночої депресії. Вікторія Андрусів
знаходила притулок у великій порожній кімнаті, а тут я чую її дихання поряд, я змушена з нею розмовляти, щоб приспати її агресивність. Єдине, що могло б мене врятувати, – несподівана втеча у невідомому напрямку. Може, ненадовго, але бодай на якийсь час.
– Я від’їжджаю у відрядження, – сказала я їй, – і мене не буде два місяці.
– От і чудово, – зраділа вона. – Я зможу у тебе пожити. Комусь потрібно годувати твоїх собаку і папужок.
Я уявляла собі, як повернусь через два місяці, і моя хата буде обтягнута, наче плівкою, тягучим жовтим слизом, і я, з огидою продираючись через сморід і цвіль, виноситиму кожну річ на вулицю і дезінфікуватиму, і провітрюватиму, а врешті-решт викидатиму, бо вже не зможу на тих предметах їсти, спати, писати… І сказала: «Добре!». Я запакувала у валізу свої та синові речі, і ми поїхали.
Зрідка я телефонувала додому, тримаючи слухавку якнайдалі від вуха, щоб випадково не обпектися її слиною, слухала тягучу розповідь про те, що вдома все о’кей, що тварини ситі, що її бос здивований моїм гарним смаком (ага, отже туди перетягнулося все їхнє кубло). Я скорочувала розмови до мінімуму, мовляв, закордонні дзвінки дорого обходяться. Клала телефонну трубку, витираючи її проспиртованими серветками, мила ретельно руки, хрестилася і сідала писати. Інколи згадувала про мене мама, вірніше не про мене, а про те, що я постійно ввижаюся їй у місті, бо вона чи не щодня бачить дівчину, вдягнену у речі, цілком подібні до моїх. І їй вже від того моторошно, бо щоразу здається, що я десь поряд, а насправді я дуже далеко. І я почала потихеньку купувати собі новий гардероб, бо зрозуміла, що свого нічого вже не маю.
Але рано чи пізно треба було повертатись додому. Телефонував ще й Сашко з Америки – вилітає якогось там числа додому і робить це виключно заради мене. На той час мені уявлялося, що прилетіти з Америки – все одно, що з Марса, і я не могла на це не зреагувати. Ми знову пакували валізи.
…Заходила я до своєї хати дуже обережно, мов у ворожий табір. Боялась послизнутися, та підлога блищала (на диво) не від слизу, а була щойно вимитою. Смачно парував на плиті якийсь банячок. Все було занадто добре, і це насторожувало. Щось не те…
– А ось і ви, – з-за дверей вичавилося-вигнулося безкосте тіло. – Я вже вас зачекалася. А що ж таке сталося, що вирішили повернутися швидше? Як бачите, тут все гаразд, – блиснули гострі хижі зуби, ховаючи за собою смертоносний язичок.
– До мене має приїхати товариш, дуже близька мені людина. Він прилітає здалеку і я змушена його зустріти.
– А як же я?! – безкосте тіло почало якось повільно м’якнути і осідати. Здавалось, рухне зараз мені під ноги якоюсь безформною масою. – Що ж мені робити?! Я не знаю куди йти, адже за цей час ту квартиру, у якій я жила, вже зайняли інші люди. Мені потрібен бодай якийсь час, аби щось підшукати. Дозволь мені залишитися, я буду на другому поверсі, тихенько так, що ви й не помітите моєї присутності.
«Боже, це ніколи не скінчиться, – подумала я і знову сказала: «Добре!».
…Сашко був дуже здивований, коли побачив