Гра в паралельне читання. Міла Іванцова
зігріти, вберегти її, ніколи нікому не віддавати… І просто хотілося як жінку… І то була не Жанна. Віталій відчув у собі гарячу хвилю бажання. Безжальні спалахи слайдів обпікали пам’ять, і він відкрив очі, сподіваючись, що це допоможе.
Знову взявся за їжу, час від часу кидаючи погляд за вікно.
На протилежному краю площі не перше століття височіла старовинна жовто-біла споруда Контрактового будинку з чотирма білими колонами. Кажуть, колись там бували на ярмарках Гоголь, Шевченко, Міцкевич і навіть сам Бальзак. І що вони там робили? Це був шопінг? Вихід у люди?
Трохи ближче, по ліву руку – двоповерхова біла будівля-каре Гостинного двору з арками, праворуч – велична напівкругла споруда Києво-Могилянської академії. Струмінь спогадів змінив напрямок, і Віталій пригадав, що за радянських часів там було Вище військово-морське політичне училище, куди вступив його однокласник і приятель Мишко. Поки дехто просто служив і трамбував чоботами плац, Мишко мріяв про офіцерські погони та морську службу, а дівчата просто шаленіли від красунчиків у моряцькій формі. Мрія його здійснилася. Та ненадовго. Аварія на підводному човні. Повідомлення батькам про загибель екіпажу. Подяка за виховання героя. Металевий пам’ятник із зіркою посеред дерев’яних хрестів на сільському кладовищі поблизу Києва поруч із могилою діда.
Віталій випив залпом компот, витер губи серветкою і рішуче підвівся. Що це на нього найшло? День ретроспектив! Не можна, не можна діловій людині зупинятися на бігу, давати собі слабину – тут же починають густи джмелі в голові, а деякі ще й жалять.
В кишені вібросигналом тріпнувся мобільний – прийшла смска.
«Зможеш – передзвони!»
Це була Жанна. Віталій перегорнув сторінку спогадів і, спускаючись сходами, набрав її номер. Розмова була недовгою. Бадьорим голосом Жанна пояснила, що в когось там у кабінеті, де їй виділили місце, день народження, і в обідню перерву вона втрапила на імпровізований бенкет. А після шампанського не втрималась і написала йому смску. Тому що, попри хороший прийом, почувається самотньо в чужому місті.
Лемент навколо неї та її веселий голос погано поєднувалися із самотністю, та все одно Віталію було приємно, що вона за таких обставин, оточена людьми, думає про нього.
На прощання Жанна нагадала, що він досі не виконав домашнє завдання і прочитав тільки коротеньку осінню оповідку, але ж то був десерт. І що вона зараз доп’є своє шампанське та чекатиме його вражень.
«Тому що чоловіки – то щось незбагненне для тверезого жіночого розуму», – вдавано зітхнула вона, потім засміялася і вимкнула слухавку.
Віталій пригальмував біля офісу, глянув на годинник. За вікном почав накрапати дощ. Вітер вдарився грудьми об гілки старої верби, що звисали мало не до землі неподалік від машини. Оселедчики жовто-зелених листочків замерехтіли перед лобовим склом і обліпили його та вологий капот. Віталію знову згадався інший холодний вітер, танок іншого жовтого листя, інший дощ, інші калюжі в іншому, чужому,